Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Назад: робота! В ангарі стояв сильний протяг. Цього разу ми передавали одна одній цинкову арматуру. Година за годиною. Нарешті, десь коло восьмої вечора, з’явився наш косоокий наглядач і оголосив: «Фрау — нах хаус!», зробивши при цьому жест рукою, наче проганяв курей. Вигуки полегшення. Після цього в їдальні нам іще дали по 100 грамів хліба. Потім вкотили бочку; із дірки, закритої затичкою, сочилося щось в’язке і біле — наче цукровий сироп. Ми вишикувалися в чергу. «На смак супер», — заявила перша в черзі. Я не знала, у що набрати рідину, аж доки одна жінка дала мені шмат ядучо-зеленого паперу, який знайшла в ангарі. Зелений колір линяв, але, як заявили жінки, не мав би бути отруйним.
Близько 22-ї я гордо постала перед удовою зі своїм трофеєм. Вона тільки похитала головою, коли я почала пальцем колупатися в позеленілому від паперу густому клеї. Я черпала й лизала, — врешті рот був повний паперу. Але яка різниця: на смак було солодко. І тільки згодом я згадала про енциклопедію і «вузлики» вдови.
— А, та нічого такого, — відповіла вона на моє запитання. — Лікар сказав, що зі мною все гаразд.
Я розпитувала далі, бо хотіла дізнатися, як усе відбувається на тому огляді.
— Крім мене, було ще дві жінки, — повідомила вдова. — Лікар був доволі веселий. Трохи попорався, а потім сказав: «Зелене світло: дорога вільна!»
Вдова здригнулася: «Так, це вже в мене позаду». До речі, з’явилося і офіційне формулювання для зґвалтування: в документах це тепер називають «примусовим статевим актом». Новий вислів, який, мабуть, треба внести в перевидання солдатського словничка.
П’ятниця, 25 травня 1945
Встала знову вдосвіта і погожим ранком рушила на роботу. Жінки сходилися з усіх сторін. Нині більшість принесла з собою кухонне начиння. В мене теж на поясі висів солдатський казанок із ложкою. Як і наказали, ми поставали в ряди по троє, потім — по четверо. Нас цілу вічність рахували, сортували, реєстрували. Наш віденець — той, який перед цим відповідав за тачки, — начебто музикант; йому знадобилася майже година, щоб усіх нас облікувати. Деякі жінки прийшли вперше. «Все одно доведеться працювати, — сказала одна. — А тут принаймні дадуть поїсти».
І нині робочий день справді почався з жирної перлової юшки. Після цього ми залізничним насипом поплелися в цехи. На насипі гарували німецькі полонені: сиве волосся, вбрані в якесь дрантя, мабуть, Фольксштурм. Стогнучи, вони вантажили важкі ободи коліс у вагони. Вони пильно нас розглядали і крутилися неподалік. Я спершу не зрозуміла, в чому річ. Але дехто здогадався, і кілька жінок тицьнули чоловікам украдені шматки хліба. Це заборонено. Але російські наглядачі зосереджено дивилися в протилежний бік. Чоловіки були неголені й виснажені, з поглядами побитих псів. Мені вони навіть не нагадували німців. Радше російських полонених, коли ті під час війни розгрібали завали з-під руїн. І це теж логічний поворот подій.
І знову в цеху. По двоє і по троє ми тягали незручні залізні пруття, а потім, утворивши живий ланцюг, передавали на вулицю металеві пластини й штирі. В приміщення зайшов росіянин, оглянув жінок, а потім подав знак двом, а тоді ще третій, щоб ішли за ним. Тією третьою була я. Ми подріботіли за ним. Куди? Одна з нас припустила: «Може, чистити картоплю?» Власне, вони вже відібрали для цього з десяток жінок, яких відвели на залізничний насип — туди, де стоять російські вагони з ошатними фіранками.
Ні, нас ведуть не туди, а в якийсь барак, похмурим коридором, де з кожним кроком міцнішає запах нечистот. Одна жінка кинулася навтьоки, просто побігла назад, по діагоналі перетинаючи територію. Після цього росіянин змусив нас двох, що лишилися, іти попереду. Він привів нас у приміщення з кам’яною підлогою. Там стояли балії для миття, ванни, дошки для прання, відра. Росіянин вказав на них і жестами показав, що треба прати.
Та добре. Але ж не тут, у цьому темному карцері! Разом із моєю випадковою супутницею, невеличкою жінкою з зухвалим поглядом, ми витягнули надвір найбільшу з балій, поставили її перед дверима до бараку на такому собі ґанку. Там ми почувалися безпечніше, та й смерділо тут менше. Росіянин був не проти. Він приніс нам два шматки ядрового мила і купу колись білих робочих халатів, сорочок і рушників. Після цього знову жестами показав, щоб ми починали прати. Він говорив коротко й різко, хоч і без ворожих інтонацій, але принаймні не мацав нас, навіть поглядом.
Моя супутниця по пранню сказала, що вона з Данциґа, і обмінялася з росіянином кількома фразами польською. От і добре! Не доведеться говорити, і мою російську не викриють. Не хочу балакати з ними в ролі пралі.
Поступово підходять усе нові й нові групи солдат, тиняються довкола балій і говорять про нас. Наприклад, двоє почали сперечатися про наш вік. Оглянувши мене з усіх сторін, вони врешті дали мені двадцять чотири. Не так і зле!
Години тягнуться. Ми намилювали, терли, тягали. Наливали воду: теплу — з солдатського казанка, холодну — з гідранта на вулиці. Всім цим брудним лахміттям я постирала пальці до ран. Рушники були аж лискучі від жиру. Все це були німецькі родинні рушники з монограмами, воєнні трофеї. Я терла речі щіткою для волосся, — дуже виснажливе заняття. І весь цей час навколо крутилися росіяни і щипали нас, за що вдавалося. Я відганяла їх, як кінь відганяє комах, і бризкала на них водою зі щітки, але не казала ані слова. Часом підходив наш розпорядник і розганяв приставак. Згодом він притягнув нам гору спідньої білизни: вся на зав’язках, без ґудзиків.
Жінка з Данциґа тим часом монотонно розповідала, як кілька іванів ґвалтували її літню матір. Жінку, яка вже мала онуків. Мати все запитувала своєю ґданською польською, чи не соромно їм, молодим і зеленим, глумитися над такою старою жінкою. Отримала ж вона класичну відповідь німецькою: «Ти стара — ти здорова».
І коли я вже думала, що впаду просто коло тієї балії, з’явився наш розпорядник і оголосив перерву на обід. Він приніс нам обом по повній мисці жирного супу, зі шматками м’яса, огірками і лавровим листям, а до цього — повний бляшаний таріль горохової каші зі смальцем. Здається, наш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка в Берліні, Марта Хіллерс», після закриття браузера.