Читати книгу - "Знак біди"

Рудько не одривав погляду від його порання біля самогонного причандалля і прохально-зацікавленими очима супроводжував кожен його рух із конівкою: терпляче чекав, мабуть, що господар, нарешті, почастує його чимсь. Та почастувати його Петрик не мав чим, він і сам зголоднів, заки перегнав казан браги — вийшло ще три пляшки, далі вже сочилась руда юшка, на споді, мабуть, лишилася сама гуща. Треба було закінчувати, і Петрик вигріб з-під казана увесь жар, затоптав його капцями в землю, казан відніс із прогалини у той самий кущ свербиусу, де старанно пригорнув листям і зверху кинув ще кілька хвойних лапок. Змійовик, як найкоштовнішу деталь, треба було взяти додому, як і діжку. Три пляшки із ще теплуватим самогоном порозсував по кишенях та за пазуху. Нарешті прикурив наостанку від вуглинки й поволі пішов до стежки.

Поки йшов яром понад струмком, Рудько біг іззаду, але потім на повороті до хутора трохи відстав, і Петрик, обернувшись, тихо покликав його. Рудько навскач догнав старого і більш уже не відставав. Здається, він був скромним і вихованим песиком, який поважав людей і ніколи не ліз кудись без запрошення.

Ще тільки підходячи городом до комірчини, Петрик почув невиразний голос, здається, із хати, але потім голос той затих, і Петрик подумав, що то, відай, причулося — хто тепер, окрім Степаниди, міг бути на садибі? А проте маленька тривога вже запала в його душу, і він зупинився на дривітні, скинув на тріски діжку й, огледівшись довкола, засунув за дрова змійовик і три пляшки з горілкою. Так ліпше, бо хіба мало хто міг забрести до хати, не німці, то поліцаї, що теж не краще. Потім, надавши обличчю байдуже-втомленого виразу, зайшов до сіней.

Отож, так воно й було, він не помилився — з хати долинала розмова: один голос був Степанидин, а другий... Не второпавши одразу, чий то був голос, Петрик несміло відчинив двері до хати.

— Ага, а ми чекаємо. Думали вже — не дочекаємось.

«Ви та щоб не дочекались — вовки в лісі виздихали б», — подумав Петрик, упізнавши поліцая Недосєку, що підвівся назустріч із лави. Він подав Петрикові широку долоню, яку той легенько потис, подумавши: «Щоб ти здох, занюхав-таки. Здогадливі... Не встигнеш щось подумати, як вони вже знають».

— Але як на роботу, то не піду, — сказав Петрик. — Вчора ухекавсь, що й не здишуся.

— То й не ходи, — охоче погодився поліцай. — Сьогодні можна і не йти, німці поїхали. Ну то як, нагнав? — спитав раптом він і затих, сповнений уваги.

Петрик зрозумів, що він має на думці, і вже хотів відмогтися, щось ізбрехати, але спершу поглянув на Степаниду, котра мовчки стояла при печі. Впіймавши його погляд, вона сказала:

— Дожидається ось. Гуж приходив, усе вже знають.

Петрик укотре подумки вилаявся. Ну що ж! Без Гужа, звісно, тут не обійдеться, хоч, може, й краще, що немає найстаршого поліцая, не треба нічого пояснювати чи виправдовуватись. І все-таки самогон він хотів оддати до рук самому Гужеві, щоб було зрозуміло, кому й від кого, та, може, ще й застерегти за віщо. Попросити, щоб не докучав з роботою, не присилав німців на постій, перестав чіплятись до жінки. Хіба мало в нього справ було до Гужа! Але ж мусиш тепер ні за що ні про що віддавати самогонку Недосєці, який, може, сам усе й вип’є.

Побарившись трохи, Петрик вийшов із хати й на дривітні витяг із-за штаблика дві пляшки горілки. Третю вирішив не віддавати, трохи поберегти. Йдучи до хати, трішки потерпав, що Недосєка упреться, скаже: мало, тоді доведеться виправдовуватись, що мало нагнав, бо погане причандалля чи мало заквасив. Та, на його подив, Недосєка не сказав ані слова, запхав пляшки до кишень сукняного галіфе, що низько сповзло на коліна.

— З картоплі чи житня?— тільки й поцікавився поліцай.

— Житня. Старався, аякже! Тепер же, знаєш, треба годити всім, особливо власті, — привітно сказав Петрик.

— Власті завжди треба догоджать! Хоч совєцькій, хоч німецькій, авжеж, — глибокодумно підсумував Недосєка і взявся за клямку. — Ну, то до побачення!

Він пішов (здається, вдоволений тим, що взяв), Петрик підозріло простежив за ним у вікно і втомлено присів на лаву біля столу. Степанида полізла до печі по банячок з рештою капусняку.

— Двома пляшками думаєш сліпи йому залити? — уїдливо спитала вона, спідлоба поглядаючи на заспокоєного Петрика.

— А що, мало?

— Сам знаєш. Коли б знов не приперся.

— А не дам. Що в мене, гуральня?

— Але вже знають, що женеш. Що змійовик за скрипку виміняв. Агентура, каже.

— Он як! Хай її грім виб’є, агентуру ту!

— Ось тільки бомбу не можуть знайти. Там біля мосту бомба лежала, то хтось і поцупив.

— Бомбу! Ну кому вона здалася... Хіба Корнилові? Мабуть, Корнилові, — сказав Петрик, подумавши. — Тому все треба. Що де лежить, усе додому тягне.

Сидячи на тому самому місці, де недавно їв Недосека, Петрик сьорбав капусняк. Почував себе геть втомленим, дуже хрипіло в грудях — либонь, від диму, але вперше за багато днів з’явилось душевне задоволення, що зробив справу і тим трохи відкупивсь задля спокою, надовго тільки чи ні — невідомо. Але на сьогодні, то, мабуть, точно відкупивсь, уже сьогодні Гуж дасть йому святий спокій. Доїдаючи засмачений капусняк з глиняної миски, він думав, що спершу закурить, а тоді трохи спочине в теплі своєї хати, а там помізкує, що робити далі. Але, як завше, Степанида краще за нього знала, що треба робити спочатку, а що потім.

— Бурт так і не закінчили. Не дали мені сьогодні оті. Та й хліба нема, молоти треба.

— Картопля підіжде. Не морозить іще.

— Ну а хліб? Їсти ж нічого.

— Завтра, — сказав Петрик. Після їди, в домашньому теплі його вкрай розморила втома, і він не мав сил братись тепер до якоїсь справи. Бодай і найнагальнішої.

— А як завтра виженуть обох? На міст чи