Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

люди, але залишались вірними язичництву, яке їх оточувало. Більшість дотримувалась віри батьків, давніх переказів, звичаїв і зв'язаного з ними суспільного ладу. Ідолопоклонство слов'ян не мало тих вишуканих, виразно окреслених і сталих форм, як це було в інших поганських віруваннях. Слов'яни визнавали єдиного бога, але боялися менших духів; природа уявлялася їм якоюсь розумною істотою, котра з усім, що жило в ній, була з'єднана спільним життям… Текла жива, населена духами вода, розмовляли пташки, захищали і опікували себе звірі, месниками й посланцями виступали вихори й бурі; земля і небо зливались у велике «пан»… бувши богом і проявляючись у богові. Ця гармонія всіх сил, цей непорушний закон мінливості долі, життєвих шляхів і призначень цілком задовольняли й живили духовний світ людей. Звідси і виникло поняття братерства не тільки між людьми, а й між тваринами, і лише ворог та необхідність оборонятися від нього внесли елемент сумніву і тривоги. Цей замкнений у собі світ нічого не потребував для того, щоб спокійно обертатись на своїй орбіті, і перше вторгнення в нього чужих стихій захитало цю потужну цілість, можливо, ще в зародку своєму запозичену в індійців і самостійно розвинуту. За тих прадавніх часів гуслі були єдиною зброєю слов'янського люду, а коли довелося взятись за меч, все це повинно було змінитись.

Потрапезувавши, гості встали, склали долоні, тихенько помолились і знову сіли.

Після довгої паузи молодший з них запитав, що діється в краї. П'ястун знову повернувся до того, що все лихо йшло від підбурювання німців, з якими злигались князі.

— Вони жадібні до чужої землі і добра, — сказав він. — Нас витісняють, нищать і гнітять, щоб самим ширше розсістись і панувати…

— Це правда, — встряв у розмову старший з гостей. — Дехто з князів, як, наприклад, ваш, забажав зблизитися з ними, щоб не дійшло до війни, бо тих німців сила-силенна і вони добре озброєні… А інші думають про те, як об'єднати всі малі народи й племена наші, щоб протистояти німцям. Тому й приймають вони нову віру, щоб бути рівними, і подають один одному руки, об'єднуючись супроти спільного ворога.

П'ястун запитав, хто ж ці мудрі князі, котрі прийшли до такої думки, і гості розповіли йому, що це діється в Моравії і Чехії, що поляни з часом також повинні будуть увійти в цей союз… Один з гостей додав:

— Для народу вождь і глава завжди потрібен; є вони у всіх інших народів, що розмовляють нашою мовою, особливо в тих, що змушені воювати. Погано ви зробите, якщо скинете князя й жодного більше не захочете знати.

— Ми й не думаємо цього робити, — сказав П'ястун. — Оберемо іншого, щоб правив нами, бо цей — мерзотник, людську кров проливав, навіть родичів своїх убивав і труїв… Тому ми й не можемо так далі терпіти; весь наш люд за те, щоб скинути його.

І він розповів, що вчинив Хвостек із кметами і своїми дядьками і як він німців закликав проти своїх і стояв на їхньому боці.

Чудовий вечір виманив їх із хати; вони вийшли, сіли на ганку, і знову потекла розмова. Розмова затяглася допізна.

Сиділи вони на ганку й дивилися звідси на озеро, вежу й широкий простір, що простягався перед ними. Раптом на одному з пагорбів, серед темряви, блимнуло світло, і стовпом угору злетів вогонь. Не встигли подорожні спитати, що це означає, як у другому й третьому місці з'явились такі самі вогні… Навіть у лісах запалали багаття і розлилася заграва по небу.

— Що означають ці вогні? — спитали гості. — Може, це ворог підпалив хати?

— Ні!.. Це вогненні віці, — сказав П'ястун, — звістка про початок війни… Тепер увесь край, всі общини наші довідаються, що треба йти… он туди…

І він показав на вежу.

Ніби глумлячись над кметовими вогненними віцями, князь наказав зверху на вежі накласти трісок і підпалити їх. Засяяло величезне багаття, мов спалахнула зсередини вся вежа. І його блиск відбився в спокійній озерній воді. Видовище було чудове і водночас страшне. Вогненними літерами на тлі ночі оповістили про свій прихід війна і смерть. Подорожні сумно зітхнули.

— Не бійтеся, — мовив П'ястун, — чужих у нас не чіпають, хоч би й розпочалась війна; до того ж поки зберуться люди, мине кілька днів. Прошу вас, побудьте і завтра… Урочистий для мене день: синові сповниться сім років… У нього починається життя. Не знаю, чи хто з моїх родичів завітає до мене, — всі ж готуються до війни… Тож, люди добрі, браття по мові, хто вірує в бога миру, будьте дружбами моєї дитини.

Прибулі перезирнулись, і молодший, весело усміхнувшись, сказав:

— Ваша воля…

І вони пішли в клуню, де вже була приготовлена для них постіль.

На другий день удосвіта навколишні ліси й поля кишіли людом, що з'їжджався до городища. Громада майже зібралася, але бойових дій ще не починала, в той же час прибували все нові й нові юрми зі своїми знаменами на високих древках і розташовувались тут же, поруч. Вогненні віці підняли на ноги всі общини й ополля. Хвостек міг бачити з вежі, які сили зосереджувалися проти нього і як вони з кожною хвилиною зростали. В останні дні в городище не було входу, воно укріплювалось: підсипали вали, поглиблювали рови, забивали частоколи; по валах походжала сторожа, та й угорі, на вежі, безперервно сновигали якісь постаті.

Хоч П'ястун і не сподівався, що до нього завітають гості, а все ж майже всі найстарші кмети, жупани й владики з'юрмилися біля воріт убогого двору, так що і він, і Жепиця не були певні, чи зможуть нагодувати стільки народу. Звичайно, запасів для цього вистачило б, бо в коморах усього було вдосталь, але як потім пережити зиму? П'ястун трохи занепокоївся, але вирішив, що скупитись не буде і, за давнім звичаєм, нагодує й напоїть гостей, хоч у нього нічого й не залишиться. І він з веселою усмішкою вийшов до воріт, щоб привітати приїжджих.

Старійшини своїх людей залишили у полі й попрямували до двору сина Кошички. Прибули сюди й Мишки на чолі з Кривавою Шиєю.

— Це добра для вас прикмета, господарю, — вигукнув він, ступивши на поріг, — що в день народження вашого сина починається війна проти німецької неволі. Це знак, що дитина дочекається повернення колишнього нашого життя і волі…

Тут усі почали обіймати господаря; а коли прибулі учора чужоземні гості заговорили мовою «слова», привіталися й з ними, мов з братами, й посадовили їх на почесне місце. Під деревами на дощатих столах з'явилося м'ясо, хліб,