Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський 📚 - Українською

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прадавня легенда" автора Юзеф Ігнацій Крашевський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 109
Перейти на сторінку:
святкові короваї, а біля них бочки з напоями, черпаки і кубки. Поки почалися пострижини, поки зібрались Мишки і Сцібори, родичі, друзі й знайомі, попиваючи мед та закушуючи, розмовляли між собою.

Молодший гість знову, як і вчора, переконував полян об'єднатися з братами моравами, чехами та іншими племенами, щоб протистояти німцям, небезпечним ворогам, котрих перемогти «слово» зможе не інакше, як тільки спільними силами.

На це Мишки відповіли:

— Дайте нам спочатку знищити, вирвати з коренем шкідливий бур'ян, а потім уже будемо вирішувати, що посадити на його місце.

До полудня в хаті, в дворі, на галявинці між деревами було повно гостей. Наближалася хвилина пострижин. Місце жерця в домі звичайно посідав глава родини; він робив жертвоприношення і вів гостей до святих місць. Як тільки хлопцям минало сім років, вони з-під жіночого нагляду переходили під владу батька, починали готуватись до майбутнього фаху воїнів і хліборобів. Найчастіше віддавали їх, як це й досі практикується в багатьох кавказьких племен, під опіку дядьків або старших братів, бо батьківське серце буває м'яким до дитини, надто поблажливим, а суворість могла б послабити ті узи любові й пошани, що повинні єднати батька з сином.

У затінку старих дерев, під якими стояли збиті з дощок і застелені вишиваними рушниками столи, струмувало джерело; його вважали священним, і тут споконвіку лежав камінь, біля якого складали жертвоприношення.

Коли вже всі зібралися, мати зі сльозами на очах привела хлопчика, одягненого в біле вбрання, з довгим розпущеним волоссям, якого від самого народження не торкались ножиці, й віддала його до рук батька.

П'ястун встав, готовий прийняти від неї дитину; а коли хлопчик кинувся йому до ніг і почав обіймати, він підвів його до джерела й покропив водою. Потім узяв ножиці, що лежали напохваті, відстриг трошки волосся й передав їх гостям та старійшинам, а ті продовжували потрошку обстригати дитину. Щоб зрізане волосся не потрапило в огонь, — за повір'ям це вважали згубним, — його ретельно зібрали й закопали біля каменя. Коли настав час надати хлопчикові ім'я, котрий усе ще називався сином П'ястуна, господар звернувся за порадою до молодшого з гостей.

Гість підвівся і сказав:

— Якщо вже випала мені честь нарікати його, то дозвольте це зробити за нашими звичаями, з благословенням… Бог, у якого вірують морави й чехи, — такі ж, як і ви, діти «слова», — є богом для всіх… Називаю його Земовіт. Хай завжди бачить землю свою у мирі і щасті.

Промовивши це, гість вмочив у воду пальці і на лобі у хлопчика зробив знак…

Почувши це ім'я, всі дуже зраділи, П'ястун же почав дякувати й хотів, чим міг, обдарувати чужоземців, але ті сказали, що не візьмуть жодних дарунків, бо дали обітницю жити убогим життям. І вони відійшли вбік, щоб не заважати радитися старійшинам, бо ж час був напружений, і їх мимоволі гризли турботи про війну.

Всі озирались на Гопло, де височіла похмура і грізна вежа, що вчорашньої ночі палала вогнем, ніби хотіла сказати людям: «Я вас не боюся! Ви тільки думаєте виступити проти мене, а я вже готова стати супроти вас!»

— Дощенту зруйнуємо останнє гніздо Попельків! — мовив Мишко Кривава Шия, показуючи на вежу. — Хай хоч десять місяців доведеться облягати її, — голодом, а візьмемо їх…

— Воно-то так, — устряв у розмову Сцібор, — але з їхнього роду ще Мілош із сином залишився і, що набагато гірше, у Хвостка є два сини, яких княгиня послала до діда, в німецький край… Вони вже дорослі, прийдуть і будуть домагатися своєї спадщини… Не один місяць, а може, багато років триватиме війна; до того ж не з одним Хвостком, а і з німцями, які виступлять на його захист…

— Мілоша, пригніченого горем старця, нам нема чого боятись… Буде собі спокійнісінько сидіти в своєму городищі… А якщо доведеться воювати проти німців за наші права — нічого не вдієш!

Можливість тривалої війни з німцями нікому не сподобалась, кожен зітхав, бо війна виганяла з рідної оселі, забирала людей, позбавляла спокою й відпочинку і змушувала замість того, щоб обробляти землю, братись до зброї і гасати на коні. Але тепер не було іншого виходу. Вогненні віці скликали людей з усього краю, і кожен ішов, ладен битися без спочинку доти, поки не відвоюють свої колишні права.

Старі все ще розмовляли, коли з сусіднього гаю вийшли жінки й дівчата, і хором заспівали пісню пострижин; всі замовкли і почали слухати. То була старовинна пісня, мало для молодого покоління зрозуміла; в ній згадувались забуті боги й жертвоприношення, яких уже не вміли справляти. Вона закликала ясне сонце, щоб воно промінням щастя осяяло голову хлопчика; росу, щоб окропила й допомогла йому рости; воду, щоб напоїла його витривалістю і мужністю; землю, щоб вселила в нього дух, і щоб ріс він, мов дуб, сяяв, наче зоря, і нападав на ворогів, як той орел… Потім промовляли слова, з допомогою яких відганяли від нього чорних духів, уроки та інше зло; під плескіт долонь лунали вигуки: «Ладо! Ладо!» Мати, за звичаєм, одягла на голову постриженому синку вінок із трав, що приносять здоров'я та щастя. Він був сплетений із дивосилу, жерухи, дивини, росянки, чорнобилю й гілок помели.

Тільки-но закінчили першу пісню, як відразу ж почали другу, веселішу; жінки, стоячи окремо, хором співали їх одну за одною.

Нарешті підвівся батько і, взявши хлопчика за руку, запросив усіх гостей на жальник вклонитись духам дідів і прадідів і покласти на їхні могили пожертву. Але коли кинулись шукати чужинців, щоб дати їм почесне місце в процесії, їх уже не було. Вони зникли, залишивши у хаті на столі подарунок для Земовіта. І старійшини, тримаючи в мисках пожертви, подалися вгору на жальник.

Посередині його здіймалась могила Кошички, його дідів і прадідів; тут ховали споконвіку, з тих часів, як померлих садовили у кам'яні склепи, і до сьогоднішнього дня, коли, спаливши небіжчиків на багатті, попіл від них ховають в урнах і черепках. Дехто з гостей, принісши з собою кубки з медом, вилили його на могили; підійшли жінки і, зупинившись оддалік, заспівали.

Так урочисто відбулися пострижини, що затяглися аж до самої ночі; раз у раз підходили нові гості, і їм з комори знову і знову виносили їства… Вже зорі мерехтіли у небі, коли останні з гостей, попрощавшися з господарем, зачинили за собою ворота. Втомлений П'ястун сів на ганку перепочити.

Біля порога, поглядаючи на чоловіка, стояла Жепиця.

— Певно, радіє твоє серце, — промовив він

1 ... 60 61 62 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"