Читати книгу - "Вогонь і кров"

Поки ми займалися перев’язкою, до нас приєдналися обвішані ручними гранатами Форбек і Кастнер, щоби подякувати за те, що вночі ми так швидко прийшли на допомогу. Ми могли бути задоволені собою. Не завжди нам вдавалося прорватися крізь вогонь і часто доводилося бездіяльно чекати, поки десь поруч прорвуть оборону супротивника. Тепер ми курили та ділилися враженнями.

Я дізнався, що після того, як вчора ввечері почався обстріл важкими гранатами, які мали знищити штольні, вже вночі вогонь став настільки потужним, що невдовзі хтось вистрелив червону ракету. Оскільки захопити весь Перелісок під таким обстрілом було неможливо, оборонці скупчилися у штольні та чекали, що буде далі — хтось сидячи на сходах, хтось стоячи у бліндажах. Два бліндажі засипало, і їх треба було знову відкопувати, а в третьому вартового поранило уламками шрапнелі. Коли Перелісок припинили поливати вогнем, оборонці розбіглися по вирвах, що були навколо. Але вони не побачили нічого, крім кількох спалахів і тіней, які зникли в темряві, так що коли Форбек почув за спиною наші гранати, він вже думав, що їх таки оточили. Втрати були не такі серйозні, як можна було очікувати від потужних снарядів, які падали на Перелісок. У той самий час із передпілля не повернувся ще жоден. Мабуть, ніхто з них не вижив.

Я розпитав тих людей, які кидали гранати: вони теж бачили тільки темні силуети, які безслідно зникли. Було ясно, що в атаку пішли тільки патрулі, які або займалися розвідкою перед великою операцією, або сподівалися на успіх цієї вилазки. Але таке щедре розтрачання сил здавалося загадковим порівняно з такими скромними результатами.

— Лишень заради жарту вони б не стали посилати в повітря половину військового займу, — зауважив я.

— Про жарти більше не може бути й мови, — роздратовано пробурмотів Форбек у відповідь.

— Так, але що це мало б означати?

— Що це означає? Послухай, ти хотів би, щоб кожна ніч була такою затишною, як сьогодні? Атож. У вас там, у секторі «А», справжнісінький літній курорт. Ми ж за останні чотири тижні, поки були на позиціях, не могли зімкнути очей. Ти, мабуть, помітив, що англійська артилерія має довше дихання, ніж наша. І самі англійці теж харчуються не ріпою та кістками, як ми. До того ж упродовж усіх чотирнадцяти днів там стоїть їхній свіжий полк. Якщо їм не вдасться взяти нас приступом, вони спробують нас розкришити, мов сухуватий пиріг, і це зрештою закінчиться тим самим. Вони стали дуже хитрими, і якщо вони зможуть нас просто викурити, то збережуть собі багато крові. Сьогодні вночі це був тільки маленький підрозділ, який перевіряв, чи ми вже посипалися.

Він міг мати рацію. Ну звичайно, він мав рацію. Якраз для англійців, у яких було мало досвіду в управлінні великими масами піхоти, цей спосіб був найпростішим та найбезпечнішим. І оскільки з часу великих битв, які, здавалося, знову привернули долю на наш бік та вперше показали, як ведеться війна сучасними засобами, ми знову віддали ініціативу, хоч не хоч, та ми мусили змиритися з цією формою бойових дій. Та все ж таки цікаво було, як у цій війні, яка почалася з низки блискавичних ударів, стратегію розгрому супротивника знову змінила стратегія виснажування. Виснажений лев досі здається небезпечним, якщо відважуєшся вийти проти нього у відкрите поле.

Близько десятої години з’явився вістовий зі штабу та передав нам наказ відходити назад і зайняти позиції під прикриттям артилерії. Рота зібралася та взвод за взводом вирушила з Переліска через Шлях Пюісьє.

— До зустрічі! — вигукнув нам услід Форбек, і я відгукнувся:

— Сподіваюся, вже не тут!

Тільки проти денного світла стало помітно, які зруйнування заподіяв обстріл. Мабуть, згодом кожен щораз запитував себе, як йому вдалося викараскатись. Ми знову проминали мерця в маленькому яру, якого тим часом відкинуло вибухом зі схилу до траншеї, так що ми один за одним мусили переступати через небіжчика.

Стало тепліше. Над скудним трав’яним покровом нічийної землі співали жайворонки, яких не міг розігнати жоден обстріл. Сп’яніння, яке заволоділо підрозділом після прориву до Переліска, кудись зникло; кожен рухався, поринувши в себе, уздовж стінок траншеї та випускав пару на тому, хто йшов попереду, якщо траплялися запинки або штовханина.

Позаду мене йшов рекрут, який ще сьогодні зранку швидко поцілив англійця зі свого кулемета, перш ніж той нас помітив. Він здавався блідим, наче заспана дитина. Це був його перший бій, і я спитав у нього:

— Мабуть, у своєму рекрутському таборі Ви все уявляли собі трохи інакше?

— Господи, пане лейтенанте, взагалі-то я думав, що все буде значно веселіше!

З цим юнаком варто було познайомитися, він здавався непоганим хлопцем. Його відповідь нагадала мені ту мить, коли я, мешканець рівнин, вперше стояв біля моря і був розчарований хвилями: я уявляв їх щонайменше сто метрів заввишки. Вони не дотягували навіть до верхівок дерев, як писали в книжках. Юнацька фантазія висуває до реальності надто високі вимоги. Але через неї ми й потрапили до цих рівнин, які теж не здалися достатньо веселими. Та якби нам хтось дав відпустку на чверть року, в нас знову відродилася б ця зухвалість, з якою не зрівняється ніщо.

Артилерійські траншеї перетинали Шлях Пюісьє десь за сотню кроків позаду головної лінії оборони. У місці перетину кілька ходів вели до штолень штабу, і вістові та посильні шастали ними, немов бджоли навколо свого куща. Бліндажі на позиціях були доволі кепськими, вниз вели лише декілька сходинок, і стеля над головою була завтовшки з метр. Повітря внизу здавалося затхлим і запліснявілим; це були одні з численних сховищ, які лежать посеред ландшафту порожні та непомічені, поки раптово зміни в розстановці сил не доходять до них. Перш ніж ми розташувалися там, рота мусила поділитися, треба було попередити кухню, забрати залишені речі з головної лінії оборони, написати звіт, коротше кажучи, завершити цілу низку дрібних справ. О першій годині принесли їжу, а ще через півгодини я вже міг загорнутися у ковдру, щоб поспати — якщо мене не сполохне і не змусить вийти до траншеї звук нового обстрілу.

З цього місця