Читати книгу - "Ті, кого немає"

Воно так і вийшло, але ціни виявилися скаженими.

На місці, сказали йому нишком, у приватному секторі можна знайти дешевше. Через пів години з клаптиком паперу в кулаці, поблукавши між триповерховими хрущобами, він нарешті вибрався до приватного сектора. Той виглядав не особливо: кілька будівель косо лізли вгору схилом. Далі тягся пустир, вище – скелясті уступи, внизу, під обривом, – бухта, яка відблискувала сталлю. Бруднувато, не надто людно, тихо.

Хазяйку, даму років шістдесяти, звали Фрида Львівна – так зазначалося в папірці з ринку. Валентин ледь відшукав її в лабіринті приміщень двоповерхового будинку, половина якого була з ракушняку, а решта – з нефарбованих дощок. Вусата Фрида Львівна з ходу запросила п’ятнадцять баксів за добу, додавши, що з мешканців у неї, якщо не рахувати рідні, котра наїхала звідусюди, – тільки родина з Мінська. Але турбуватися не варто – білоруси сумирні.

– Чого так дорого? – спробував поторгуватися Валентин. – За таку суму можна знайти щось пристойніше.

– Не вийде, – зітхнула хазяйка. – Сезон. Тим більше на чотири дні. Що ви хочете, молодий чоловіче, – все дорожчає! Пройдіться в пансіонат, попитайте. Там можна домовитися за двадцять п’ять з обідом із чотирьох страв. Зате в мене фрукти безкоштовно: абрикос, персик, інжир… Козяче молоко.

– Не маю потреби. – Він ще вагався. – А до моря звідси як? З альпіністським спорядженням? В обхід тягтися – хвилин сорок вийде, не менше.

– Це з незвички. Он мінчани ходять і не скаржаться… Там і не обрив, – сказала хазяйка, – лише здається таким. Є стежина. По ній, потім через ялівцевий гай на схилі, вниз – і ви на набережній.

Торгуватися далі не мало сенсу, і хазяйка повела дивитися житло.

Кімнатка в дев’ять квадратних метрів виявилася на другому поверсі. Вікна виходили на захід. Хиткі сходи вели з просторого двору на крихітний незасклений балкончик-галерейку, прямо до дверей. Приміщення виявилося напрочуд чистим і обставленим просто, як келія. Розкладний диван, стіл, фарбований суриком допотопний комод. На стіні – фаянсовий рукомийник з тих самих часів, що й комод. Під ним – табурет із жовтим емальованим тазом.

Валентин запитав:

– А вода де?

– Це так, якщо нашвидку, – хазяйка примружилася на косо підвішений релікт. – По-людськи помитися можна на першому поверсі, покійний чоловік обладнав нормальну ванну, там і туалет. Постільна білизна й деякий посуд – у комоді… Оплата – наперед. Як вас звати, молодий чоловіче?

– Валентин.

– Якщо ще потрібна буду, я внизу, в кухні.– Фрида Львівна простягла йому два ключі на розтріпаному взуттєвому шнурку.

Валентин провів поглядом її огрядну, у великих родимках спину, обтягнуту вигорілим сарафаном. Потім поліз у сумку й відшукав блокнот. Витяг з-під пластикової обкладинки гроші, відокремив сотню, а блокнот засунув у кишеню штанів, що застібалася на блискавку. Треба купити плавки, бейсболку, шорти й ще одну футболку. Гривні були, на банківській карті теж, але готівки, мабуть, не вистачить, – однаково доведеться міняти долари. Документи теж слід було взяти з собою – чужий дім, мало що.

Він замкнув кімнату й спустився у двір, розпечений, як сковорідка. Вхід у кухню виявився просто під його сходами. Він відшукав хазяйку, простяг стодоларову купюру; жінка одразу видала решту, вивудивши з кишені фартуха пару зелених двадцяток.

По стежці, показаній Фридою Львівною, йти не хотілося – ще заблукаєш. Вирішив повернутися в центр селища тією ж дорогою, якою припхався сюди. «Спершу поїсти, потім уже все інше… – промайнула на ходу сердита думка. – Ну й глушина ж оцей їхній Крим…»

Південні краєвиди залишили його байдужим. Краєм ока Валентин зауважив поштамт, неприкметного вигляду православну церкву, різнокаліберні крамнички та сквер, через який можна було пройти до набережної. У задушливому павільйоні біля сувенірної крамниці він швидко проковтнув два хот-доги, що на смак не відрізнялися від туалетного паперу, і запив чаєм з паперового ж стаканчика. Пристойніші кафе й ресторанчики, повідомила дівчина, яка заправляла павільйоном, усі на набережній. Поряд – фірмовий магазин знаменитого винзаводу, а якщо грузинська кухня, справжня, без туфти, – це до Жорика…

Він махнув рукою й потягся на ринок – там торгували всіляким мотлохом для пляжу. Але для початку треба було знайти обмінку. Це виявилося непросто, однак хвилин через сорок він і це завершив.

Але тільки набагато пізніше зрозумів, де саме помилився.

Відчинена філія банку виявилася за два квартали від ринку. Валентин зайшов і став у хвіст. До віконця стояли троє, а за ним одразу прилаштувався якийсь вузькоокий хлопець із м’язистим засмаглим торсом, у білому картузику та шортах. Потім підтяглася хихотлива парочка, ще хтось. Кондиціонер не працював, тому в закутку, де віконце обмінника, було не продихнути. Коли черга зрушила, він, прикинувши в голові майбутні витрати, вирішив обміняти двадцятки Фриди Львівни й ще сотню. Обливаючись потом, вийшов із черги, став осторонь, витяг з кишені блокнот, відокремив ще одну купюру, а блокнот повернув на місце.

Після банку Валентин повернувся на ринок і прикупив необхідне. Плюс дві пляшки води, кіло персиків і пачку сухого печива. Потоптався біля аптечної ятки, міркуючи. Узяв активоване вугілля, пару упакувань, і вирішив, що досить.

Навколо валандались юрби народу, і, приголомшений спекою, він не зауважив, що кроків за десять позаду нього невідступно ходить той самий накачаний парубійко в шортах, з картузом, насунутим на самі брови. Коли Валентин ішов з ринку, вузькоокий зник, але тепер за ним ув’язався місцевий хлопчисько років чотирнадцяти – з тих, які крутяться тут усюди…

Піт струменів між лопатками, усе тіло нестерпно свербіло, хотілося тільки одного: дістатися до своєї нори, змінити одяг, запити мінералкою пару таблеток вугілля, як слід сховати гроші й документи, взяти рушник і спуститися до моря.

Жінка підійшла до нього не одразу.

Він устиг кілька разів викупатися, забити об шорсткий валун великий палець на правій нозі й з’їсти несмачний персик, після чого розтягся на постеленому рушнику обличчям до сіро-лілової морської далечини. Смужка дикого пляжу під обривом виявилася засміченою, але народу було повно, незважаючи на те, що навколо ані клаптика тіні. Побоюючись обгоріти з незвички, Валентин вирішив не засиджуватися.

Тут поруч присіла вона. Куций купальник, хмарка терпкого парфуму і того особливого, тривожного запаху, який забиває памороки і за яким із заплющеними очима можна вирізнити руду в юрбі інших жінок.

Валентин миттю зрозумів, навіщо їй потрібен. Таких, як