Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

Діма

Яка сигарета безглуздо жевріла в моїх руках? Я вже збився з лічби. Усю ніч просидів на тісній терасі, поглинаючи нікотинову отруту, щоб хоч трішки забутися. Полегшити свою совість. Випалити з пам'яті події останніх років, які ніби гнійний чиряк прорвало нараз.

На небі з'явилася рожева смуга світанку, а сну — анітрішки.

Вдарився потилицею в плетене крісло і як божевільний все обмірковував, згадував, аналізував... Не схоже, що Злата брехала… Хіба можна підробити такий шок від почутого?

Але блд я ж її бачив в кабінеті, потилицю, правда. Але я її впізнав. Бачив її сукню з візерунчастим плетенням метелика на спині, її заяву, висновок після зґвалтування зі своїми ДНК... Навіщо все заперечувати? Знову брехати, викручуватися? Тим паче, при нових обставинах. В нас, зрештою, син спільний є. І цей факт вона чомусь також приховала від мене.

Дурепа, яка ж вона дурепа вперта... Та я б її пробачив, якби вона зізналася. Зізналася, що це тато її змусив. Він все утнув, щоб мене засадити. Але вона вперто мовчала.

— Дімо, будь ласка, я все розповім… мені потрібно до сина… — з відкритого вікна долинув рваний голос Злати, мимоволі викручуючи мої нутрощі від хвилювання. Судячи з паузи, що затягнулася, вона плакала.

Невесела усмішка торкнулася моїх губ. Ось як все просто. Пихачка здалася? Так, я вчинив жорстоко... але дуже дієво. Виживає найсильніший — це я зрозумів одразу, як потрапив до в'язниці. Але й кожного сильного можна зламати. Було б чим. От і Злата зламалася через хвилювання за сина.

Хотілося зіскочити на ноги і кинутися до неї у спальню, звільнити її... Але ні, не можна… нехай ще поміркує, поплаче, а я почекаю.

Хто б міг подумати, що я стовбичитиму біля будиночку прислуги цілу ніч? Спочатку я пішов до будинку, наказав усім спати. На щастя, в Єгора було вдосталь няньок, і він відносно спокійно пішов відпочивати. Жодної істерики — справжній чоловік. Прямо пишаюся своїм сином.

А я... я вихопив з бару почату пляшку дорогої горілки і повернувся до Злати. Як невиправний садист сів на вузькому ґанку і насолоджувався її лепетом. Я до тремтячки в колінах жадав помститися. Чекав, коли Злата покається і зізнається в усьому. Розповість усе, що гнітило її весь час і навіщо вона так вчинила. Але та не поспішала говорити. Грубо лаялася, сипала прокльони і плакала. І знову лаялася.

А я з дикою наполегливістю чекав на її зізнання, ніби воно мені замінить рятівний кисень.

— Дім… я винна, тільки відпусти, будь ласка… — голосне схлипування, і мої натягнуті нерви більше не витримали.

До біса! Досить! Швидко загасив почату сигарету о скляну поверхню столика і стрімголов попрямував до будинку. Так, хол, коридор, а ось і потрібні двері…

Зволікаючи буквально секунду, я рвучко штовхнув білу дерев'яну поверхню і зайшов всередину. Навпомацки знайшов перемикач, і кімнату миттєво осяяло яскравим світлом.

Набрякла від сліз Злата замружилася і злякано підібрала ноги до себе. Слабка, беззахисна... Совість хльоснула по грудях гострим гарпуном.

Не пояснюючи нічого, я рвучкими рухами розв'язав її зап'ястя, і її звільнені руки безсило впали на подушку.

— Іди сюди, — підхопив худорляве тіло, і тільки тоді зрозумів, що практично не дихав весь цей час. Повітря зі свистом увірвалося до моїх легень, і я полегшено видихнув, коли прохолодні ручки обхопили мою шию, і Злата сховала своє обличчя в мене на грудях.

З кожним новим кроком зі Златою на руках моя образа, що сиділа всередині стільки років, танула. Біль, що душив мене невидимим лассо, повільно випаровувався з душі. На заміну йому прийшов гнів. Гнів на себе. Чомусь зараз я відчував себе останнім мудаком. Виродком. І те, що я зробив зі Златою, не принесло жодного задоволення. Так, вона зізналася. Нерозбірливо бурмотіла, що винна, що це вона все зробила. Просила пробачення, нервово стискаючи пальчиками мою футболку. Тихенько скиглила і крізь сльози благала помилувати її.

Але я точно збагнув одне: Злата навіть приблизно не розуміє про що мова. А взяла на себе провину, аби лише вибратися з холодної кімнати. Аби повернутися до сина.

Дідько! І чому я раніше про це не подумав? Чи безсонна ніч допомогла поглянути на цю ситуацію більш раціонально?

Впізнав Злату в тому злощасному лісі, і наче втратив глузд. Вирішив, що вона навмисне мене знайшла. Адже не може бути таких збігів? Особливо, коли почалися такі проблеми з товаром. Виявляється, може.

Після оголошення про весілля перед двома бандами головорізів план помсти визрів миттєво: залишити Злату собі і з лишком повернути те, на що вона заслуговує. Нехай помучиться, як і я колись. Втративши все. Кар'єру, свободу, надію на краще життя.

Але тепер… тепер я відчував себе настільки кепсько, ніби випадково випив сірчану кислоту, і та повільно роз'їдала мої нутрощі. Спостерігати за стражданнями Злати було поза моїми силами. І бажання мститися кудись дуже швидко зникло.

М-да, надто лайняна ситуація.

— Я винна, — наче заведена повторювала Злата, не перестаючи плакати. Розриваючи своїм зізнанням мою грудну клітку на клапті.

Притримуючи колишню, я смикнув на себе двері будинку і зайшов всередину. Зупинився в холі і присів на широкий диван. Не випускаючи Злату з рук, я обережно гладив її і колисав, наче маленьку дитину, поки вона безшумно здригала плечима.