Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Побиті поліцейські оклигали досить швидко, але не змогли звільнитися від наручників. Їх врятував колега з верхнього поверху, який почув крики та вирішив допомогти. Хлопці навіть після пережитого не вірили, що їхній командир збожеволів і вирішив викрасти головного свідка у справі. Вони не стали розповідати іншим хто напав, зателефонувавши спершу Стеценку.

Андрій відчув пастку ще до дзвінка, тому на повній швидкості вертався до відділка. Він не посоромився ввімкнути сигнальні ліхтарі, бажаючи переконатися у безпеці Марини Хмельницької. Дівчина вже була не єдиною зачіпкою у справі вбивці письменників, але майор не звик припиняти боротьбу за життя людей, які наважилися йому довіритися.

Стеценко наказав потерпілим офіцерам нікому нічого не розповідати. Вони мусили підняти загальну тривогу, заявивши про зникнення свідка, однак роль майора Деканозова поки мала залишатися у таємниці. Андрій не знав, що саме змусило впертого поліцейського вчинити так, але пам’ятав інші розповіді з перших уст. Вбивця письменників був досвідченим маніпулятором, який легко залазив у голови своїх жертв і змушував йти на ризикові вчинки.

Дорогою до відділка майор Стеценко зателефонував до підполковника і попросив у терміновому порядку відстежити місцеперебування мобільного телефона Деканозова. Його здивувало повідомлення, що той перебуває на стоянці і нікуди не рухається. Спало на думку тільки про навмисне викинутий мобільник, доки не доповіли, що Деканозов за кілька хвилин до запиту спілкувався з дружиною та запитував про дітей.

Коли техніки передали Стеценку слова з останньої розмови Деканозова, йому одразу вдалося скласти цілісну картину. Чоловік, який наважився піти на штурм відділку і викрав важливого свідка, не стане так грубо порушувати правила конспірації. Деканозов наче не переживав за свою долю та безпеку.

Біля відділка Стеценка зустріли побиті офіцери, доповівши, що майора Деканозова на території не вдалося знайти. Андрій їх уважно вислухав, а тоді наказав перекрити стоянку внизу під будівлею і нікого туди не впускати. Літератор міг ще не повністю використати навички офіцера поліції, який славився хорошою підготовкою та великим досвідом.

Помічники просили дозволу поговорити із командиром, але Стеценко не наважився відправити їх до знервованого Деканозова. Як завжди, він вирушив вперед сам, одягнувши легкий бронежилет. Його не так лякала власна смерть, як смерть інших людей, які йому довірилися.

Деканозов сидів на холодному бетоні і важко дихав. Більше п’ятнадцяти хвилин він вибирав під яким ракурсом вистрелити собі у голову, щоб змити з себе ганьбу. Його змусили вчинити підло і віддати на смерть молоду дівчину. Це було набагато гіршим за смерть від кулі, однак Деканозов любив своїх дітей більше за все на світі. Навіть якби вбивця наказав йому вистрелити у Марину, досвідчений поліцейський все одно зробив би єдиний правильний вибір.

— Саша, ти тут? — крикнув Стеценко.

Деканозов швидко приклав пістолет до голови і натиснув. Пальці ледве втримали рукоятку, оскільки й без того дико тремтіли. Після сухого клацання мусила наступити смерть, однак натомість прийшло усвідомлення, що магазин чомусь порожній. Він не заряджав свій пістолет більше року.

Стеценко почув клацання і витягнув зброю, рушивши на звук. Давня травма не дозволяла бігти.

— Зупинися! — крикнув Стеценко, помітивши на підлозі Деканозова.

— Пізно, — не погодився Деканозов.

Розбитий поліцейський приставив до скроні пістолет.

— Я все знаю, — заховав свою зброю Стеценко. — Тебе змусили.

— Нічого ти не знаєш. Відійти і дай мені змити ганьбу з себе.

Стеценко подивився на тремтячу руку колеги і плюнув з досади.

— Я думав, що ти нормальний чоловік. А ти виявився слабаком…

Деканозов зупинився, не розуміючи, на що натякає Стеценко.

— Не віриш, що я вистрелю? — запитав він.

— Чого ж, вірю! Легше вистрелити і залишити дітей сиротами, ніж взяти себе у руки та врятувати дівчину…

— Весь відділок знає про мене… — спробував пояснити Деканозов.

— Не знає! — підійшов Стеценко і зігнувся над колегою.

— Чому?

— Я наказав не розповідати. Техніки відстежили твій дзвінок додому і надіслали запис. Мені відомі причини нападу…

— Він погрожував підірвати мою квартиру. Зумів якось передати мені на телефон їхні зображення, — нервував Деканозов. — Він проник до мого будинка і заклав там вибухівку…

— Ти стаєш застарий, — дивився на нього Стеценко. — Емоції взяли гору і відбили здатність думати логічно. Ти ж читав, як він убив письменника у…

— Про що ти? — не хотів визнавати себе дурнем Деканозов.

— Вбивця блефував, змушуючи тебе думати, що діти в небезпеці. Якби ти поділився зі мною інформацією, чи згадав складений мною портрет вбивці…

— Він стежив за мною і не залишив змоги.

Стеценка це навіть не здивувало. Класичні методи маніпуляції. Дати людині стресовий каталізатор, переконати в ізольованості та необхідності терміново приймати рішення. Вбивця працював наче по підручнику, шукаючи вразливі місця у відділку. Він тому й дав двадцять чотири години на роздуми, щоб виграти час і підготуватися. Йому потрібно було вибрати серед копів того, хто зможе вивести дівчину, дізнатися адресу та склад родини, вибрати для операції вдалий період та закинути приманку.

— Він змусив мене бігати з браслетом, як того хлопця?

Деканозов дивився на Стеценка, очікуючи почути заперечення. Андрій хотів би йому сказати щось обнадійливе, але не любив обдурювати людей, навіть якщо все робилося заради блага інших. Йому й так важко доводилося приховувати правду про Вадима Чернова, а тепер ще й прикривати Деканозова від решти поліцейських. Його ж не складно було зрозуміти – кожен батько спершу задумається про долю дітей, а вже тоді про незнайому дівчину з гріхами.

— Що робити? — не опускав пістолет Деканозов.

— Піднімайся і втрися! — суворо гримнув Стеценко. — Пора працювати…

Він розвернувся і пішов до дверей, тягнучи за собою травмовану ногу. Водночас Стеценко витягнув телефон, шукаючи номер напарниці.