Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

— Йому пощастило зустріти справжнього єгеря. Той навчив його правильного, чесного полювання не заради забави та вихваляння. Ми з Денисом Степановичем уже згодом познайомилися.

— Але він полював у наш час не заради їжі, — заперечила.

— Денис Степанович навчався мистецтва стеження звіра, а вбивав тих, на кого вказував єгер. Це міг бути хворий звір або вибраковування для регулювання чисельності.

Мені хотілося сказати, що людина не має права вирішувати, якому звірові жити чи померти, але промовчала. Зараз це вийшло б двоєдушно. Тут можна полювати, а там не можна. Але ж різниці ніякої. І в цьому світі можна жувати одні корінці та обходитися без м'яса. Ось тільки цей варіант навіть не розглядався.

— А коли мене візьмуть на полювання? — пожвавішав Ілля.

— Коли дорослі хоч раз самі сходять і зрозуміють, що до чого. Запам'ятають правила безпеки та не загинуть, — відповів за мене Павло, і я була йому за це вдячна.

Адже батьки часто грішать заборонами, переживаючи за своїх дітей. Я намагалася дати Іллюші більше свободи вибору та особистого простору. Але не за цих умов!

До моменту, коли ми розібралися з частинами машини, до нас прийшли Микита та Матвій. З машини забрали те, за чим прийшли, і навіть більше. Тепер вона стояла без коліс на пеньках. На цей раз забрали два колеса. А решту закрили в салоні. Мені б хотілося забрати шибки, але після обговорення їх вирішено було залишити до наступного разу. Скло буде в пригоді для заскління вікон при будівництві будинку.

Задоволений Іллюшка котив перед собою колесо. Я несла великий гумовий килимок із багажника, прислухаючись до звуків лісу. Тільки у Матвія руки залишалися вільними. Він ніс спис, пильно виглядаючи на всі боки небезпеку. А Микита з Павлом у чотири руки несли все інше.

Залишок дня був присвячений спорудженню коптильні. Перший пробний розпал зробили під вечерю. М'ясо нанизали на товстий прут. Таких прутів за раз усередині «вежі» помістилося три по шість-вісім шматочків. Коптильня диміла в деяких місцях димаря, але не критично. Ми пішли вечеряти. Перевірили за дві години та залишилися задоволені результатом! Процес копчення йшов як слід. За п'ять годин від початку копчення ми вішали вже нову порцію м'яса.

***

День видався цікавим. Мені приносило задоволення дивитися, як важка робота приносить свої плоди. Але особливе задоволення — це бачити на обличчях людей не страх і розпач, а несміливу радість, здивування від, здавалося б, простих речей та догода малим.

Ілона не вийшла з намету і на вечерю. Марго віднесла їй їжу у мисці. Ситуація залишалася складною. З Ілоною слід було поговорити, але на контакт з Ритою чи Анею вона не йшла. Марго взагалі якусь дурницю сказала, щось про «Останнього героя», коли про Ілону її запитали Ліза з Аліною.

— Поля, поговориш із нею? — до мене підсів Микита, коли я дожувала шматок шашлику з вівцебика. Чоловік посунув головою у бік великого намету. — Щоб вона не наробила дурниць.

Розмови було не уникнути. Микита зовсім не був психотерапевтом і міг зробити тільки гірше, якби сунувся до Ілони. Я підбадьорливо поплескала його по коліну і встала. Але спершу зайшла до себе і взяла кусачки з ремкомплекту та ліхтарик.

Ілона зустріла мене, жуючи м'ясо. Виглядала вона... Як завжди, добре.

— Ти не виходиш до багаття.

Жінка знизала плечима. Дожувавши м'ясо, вона витерла руки об чиюсь футболку. У тій «кімнаті», де спали жінки, всі речі, які ми з Лізою давали жінкам, і які зараз не були на них одягнені, валялися.

— Так і сидітимеш тут?

— Я чекаю.

— На що ти чекаєш?

— Коли вся ця вистава закінчиться.

— Яка вистава? — насторожилася я.

— Ну, це як реаліті-шоу «Останній герой». Нехай я швидше вибуду з гри та опинюся вдома. Мені не подобається вся ця романтика туристичних походів. Хочу ванну з пінкою, в SPA та в салон. Мені треба відремонтувати нігті!

Щиро кажучи, вперше в житті я не знала, що казати. У холодному білому світлі ліхтаря обличчя Ілони здавалося зовсім блідим. У розгубленості я спостерігала за її копошінням. Спочатку вона відкинула якомога далі чужі речі та розправила відданий жінкам спальник. Покрутилася на місці та вмостилася по-турецьки.

Я до кінця не вирішила, із чим пов'язана така поведінка жінки. Варіантів напрошувалося кілька: або в Ілони з'їхав дах, або таке заперечення очевидного — це захисна реакція на сильний стрес, або продумана хитрість.

Аналізуючи її поведінку, можна було сказати, що ще до того, що після «розлучення» поведінка Ілони практично не змінилася. Але раніше вона не говорила про те, що ми знаходимося в грі, хоча чепурилася так, ніби грала на публіку або камеру.

Я пов'язувала це зі звичкою доглядати за собою та нарцисизмом, властивим цій особі. Можливо, таки заперечення…

Ілона не бачила мамонтів і далі табору та пляжу не ходила.

— Скажи, Ілоно, а звір, що задер одного з ваших охоронців, не навів тебе на думку, що все це не гра? Загинула знайома тобі людина.

Напевно, якби я так пильно не вдивлялася в обличчя Ілони, то не помітила б легку гримасу жалю і щелепу, що різко стиснулася. І погляд, спрямований повз мене вгору, свідчив про брехню, яку видала білявка.