Читати книгу - "Свобода"

— Отже, — промовила вона, вже сидячи на підлозі, прихилившись головою до того місця стіни, куди перед тим був притиснений її зад, — було дуже цікаво.

Річард уже натягнув штани і тепер міряв кімнату кроками.

— Не піду на вулицю, палитиму просто тут, у твоєму домі, якщо ти не проти.

— Зважаючи на всі обставини, гадаю, я не проти зробити виняток.

Небо вже зовсім затягло хмарами, на веранду та крізь двері задував льодяний вітер. Птахи більше не співали, й озеро здавалося зовсім спустошеним. Природа перечікувала, доки знову потеплішає.

— А навіщо ти вдягла купальника? — запитав Річард, чиркнувши запальничкою.

Петті засміялася.

— Збиралася поплавати після того, як ти поїдеш.

— Але ж холод собачий.

— Ну значить, зовсім трохи поплавати.

— Таке невеличке умертвіння плоті.

— Точно.

Холодний вітер та дим від «Кемелу» Річарда змішалися, наче задоволення та каяття. Петті знову засміялася без жодних причин, а потім подумала, що б такого смішного сказати.

— Може, в шахи ти й програєш, — зазначила вона, — але в іншій грі ти так точно переможець.

— Стули пельку, — огризнувся Річард.

Вона ніяк не могла зрозуміти тон його голосу, але, побоюючись, що тон насправді був злим, доклала всіх зусиль, щоб припинити сміятися.

Річард сів на кавовий столик і знову зосереджено запалив.

— Ми ніколи цього більше не робитимемо, — оголосив він.

Її охопила нова хвиля сміху, вона не могла більше стримуватися.

— Чи, може, ще кілька разів, а потім — так точно ніколи.

— Угу, до чого нас це доведе?

— Можливо, втамуємо жагу, та й усе.

— Мій досвід свідчить, Що так справи не роблять.

— Ну, здається, я маю зважати на твій досвід? У мене ж свого немає.

— Ось який ми маємо вибір, — продовжив Річард. — Ми зараз усе це припиняємо або ти йдеш від Волтера. А оскільки останнє неприйнятне, ми зараз же все припиняємо.

— Або третя можливість — ми не зупиняємося і просто нічого йому не кажемо.

— Я так жити не хочу. А ти?

— Справа в тому, що двоє із трьох людей, яких він любить найбільше за все у світі, — це ми з тобою.

— А третя, мабуть, Джесіка.

— Мене лише втішає, — додала Петті, — що вона ненавидітиме мене все життя й повністю стане на його бік. І вона завжди залишиться з ним.

— Це не те, що йому потрібно, і я не можу так з ним вчинити.

Згадавши Джесіку, Петті знову засміялася. Донька була доброю, болюче-серйозною і дуже дорослою особистістю, її роздратування через Петті та Джоуї — безпорадну матір та жорстокого брата — рідко ставало таким сильним, щоб припинити викликати сміх. Петті дуже сильно любила доньку і справді зовсім не хотіла б втратити її підтримку та добру думку. Однак все одно не могла не дивуватися неприязні з боку Джесіки. Але це ставлення складало частину їхніх відносин, а Джесіка була надто поглинена своєю серйозністю, щоб хвилюватися з цього приводу.

— Слухай, — покликала вона Річарда, — а може бути таке, що ти трохи гомосексуал?

— І ти це зараз питаєш?

— Не знаю. Просто іноді ви, хлопці, намагаєтесь переспати з мільйоном жінок, просто аби щось комусь довести. Або спростувати. А мені здається, ніби ти більше турбуєшся про щастя Волтера, ніж про моє.

— Повір, цілувати Волтера я не збираюся.

— Так, знаю, знаю. Але щось у цьому є. Тобто дуже скоро ти стомишся від мене. Ти побачиш мене оголеною, коли мені виповниться сорок п’ять, і подумаєш: «Гм-м-м, невже я все ще хочу ЦЕ? Та навряд чи!» А от від Волтера ти не втомишся ніколи, бо не хочеш його цілувати. Тобі достатньо просто бути поряд із ним, завжди.

— Це з Д. Г. Лоуренса[89], — перебив її Річард.

— Так, ще з одного автора, якого я маю прочитати.

— Чи ні.

Вона потерла стомлені очі та розтерті губи. Вона була дуже, дуже щаслива, що все так обернулося.

— Ти дійсно добре володієш інструментом, — піддала вона нового жарту. Річард знову почав крокувати кімнатою:

— Спробуй бути хоч трохи серйозною, гаразд? Дуже постарайся.

— Зараз час тільки для нас, Річарде. Це все, що я намагаюся сказати. У нас є пара днів, і ми можемо або скористатися ними, або змарнувати. Вони все одно пролетять дуже швидко.

— Я припустився помилки, — підкреслив він. — Не обдумав усього. Я мав поїхати ще вчора!

— За винятком крихітної частини мене, я була б рада цьому. Але маю визнати, це дуже важлива частина.

— Мені подобається бачити тебе, — продовжував він. — Подобається бути з тобою. Я радий за Волтера, що йому так із тобою пощастило, — що ти саме така, яка є. Думав, не завадить лишитися ще на пару днів. Але то була помилка.

— Ласкаво просимо до Петтіляндії — країни помилок.

— Я й гадки не мав, що ти ходиш уві сні.

Вона засміялася.

— Чудова новина, чи не так?

— Господи, та заспокойся вже ти. Їй мене дратуєш.

— Може, й так, але мене це не обходить. Що може трапитися у найгіршому випадку? Ти роздратуєшся вкрай і поїдеш.

Тоді він подивився на неї і посміхнувся, й кімната одразу сповнилася сонячним світлом (у метафоричному сенсі). На її думку, він був дуже вродливим чоловіком.

— Ти справді мені подобаєшся. Дуже. І завжди подобалася, — зізнався він.

— Можу сказати те саме й про тебе.

— Хотів, щоб ти мала гарне життя. Розумієш? Мені здавалося, що тільки ти й заслуговувала на Волтера.

— І тому ти зник тоді, в Чикаго, й так і не повернувся.

— У Нью-Йорку це б не спрацювало. Все б скінчилося погано.

— Як скажеш.

— Так і кажу.

Петті кивнула.

— То ти справді хотів тоді переспати зі мною?

— Так, дуже. Але не просто переспати. Говорити з тобою. Слухати тебе. У цьому й різниця.

— Приємно це чути. Можу зараз викреслити той день із мого списку