Читати книгу - "Свобода"

не знає, чи не обернулося б тоді все по-іншому, якби вона на дійшла до тих самих сторінок, де Наташа Ростова, яка була призначена дурному, хоча й хорошому П’єру, закохується в його гарного та крутого друга, князя Андрія. Петті цього не помітила. Вона зосередилася на втраті П’єра: та розгорталася наче катастрофа в уповільненій зйомці. Ні, мабуть, нічого б це не змінило, але ці сторінки, їхня доречність вплинули на неї як щось психоделічне. Вона читала до півночі (тепер вона не могла відірватися навіть від описів воєнних дій), а коли закінчила, то з полегшенням помітила, що сутінки змінилися ніччю.

Уві сні, коли за вікнами ще панувала темрява, вона підвелася з ліжка, пішла спочатку у вітальню, а звідти — до Річардової спальні і вляглася в ліжко поряд із ним. У кімнаті було холодно, і вона притиснулась до нього.

— Петті, — тільки й сказав він.

Але вона спала і просто похитала головою, не бажаючи прокидатися; їй неможливо було відмовити, вона дуже наполегливо діяла уві сні. Огорнула його своїм тілом, намагаючись просто злитися з ним в одне, ніби могла повністю покрити його собою, просто торкнувшись щокою його обличчя.

— Петті.

— М-м-м.

— Якщо ти спиш, то маєш прокинутися.

— Ні, я ж сплю. Сплю. Не буди мене.

Член у нього вже мало з шортів не вистрибував. Вона потерлася об нього животом.

— Вибач, — сказав він, звиваючись під нею. — Прокидайся.

— Ні, не буди мене. Просто трахни.

— Господи, — він намагався позбутися її, але вона невідступно тягнулася за ним, ніби величезна амеба. Він схопив її за зап’ястя, щоб утримати хоч якусь дистанцію. — Віриш чи ні, але я не можу це робити, коли партнер не при свідомості.

— М-м-м, — промугикала вона, розстібаючи ґудзики на піжамі, — ми обоє спимо. І нам обом сняться просто чудові сни.

— Так, але вранці люди прокидаються, а сни свої пам’ятають.

— Але ж це просто сни... Я бачу сон, знову засинаю. І ти засинай теж. Ти засинаєш... Ми обоє спимо... а потім я піду.

Той факт, що вона казала все це, і не просто казала, але й дуже добре пам’ятала все наступного дня, викликає підозри стосовно того, що вона і справді спала. Але авторка тверда як алмаз у своєму твердженні, що спала, коли зраджувала Волтера і відчувала в собі його друга. Можливо, вона наслідувала тому міфічному страусові й просто тримала очі заплющеними, проте чомусь потім не могла пригадати якогось особливого задоволення, тільки абстрактно розуміла, що зробила; але коли провести щось на зразок розумового експерименту й уявити, як в середині процесу дзвонить телефон — від такого звуку вона одразу ніби прокидається, з чого логічно випливає, що за відсутності такого дзвону вона перебувала уві сні.

Тільки після того, як усе скінчилося, вона прокинулася насправді, дещо збентежена, замислилася на мить і швиденько забралася до свого ліжка. Наступне, що вона зрозуміла, — це те, що сонце вже встало. Вона почула, як Річард прокинувся і пішов до туалету. Вона все намагалася розшифрувати за звуками, що доносилися з його кімнати, що він робить — чи він пакує речі, чи береться знову до роботи. І звук був такий, ніби він дійсно працює! Коли дона врешті-решт насмілилася вийти зі свого укриття, то побачила, що він стоїть на колінах позаду дому й розбирає купу непотребу. Сонце було вже в небі, але світило якось тьмяно з-поміж тонких хмар. Від змін у погоді озеро трохи рябило. Строкаті дерева більше не причаровували — вони тепер виглядали рідкими й порожніми.

— Агов, доброго ранку, — сказала Петті.

— Доброго, — відповів Річард, не дивлячись на неї.

— Ти вже поснідав? Як щодо нормального сніданку? Приготувати тобі яєчню?

— Я випив кави, дякую.

— Приготую яєчню.

Річард підвівся, узявся в боки й оглянув той мотлох на землі, все ще не піднімаючи на неї очей.

— Я це все для Волтера витягнув сюди, щоб він знав, що тут є.

— Гаразд.

— Мені потрібно кілька годин, щоб зібратися. А ти берись до своїх справ.

— Гаразд. Тобі допомогти?

Він похитав головою.

— Точно не будеш снідати?

На це питання він взагалі не став відповідати.

Вона напрочуд яскраво уявила щось на зразок електронної презентації списку імен, які було впорядковано за ступенем їх доброчесності; першим, звичайно, стояв Волтер, одразу за ним — Джесіка, трохи далі — Джоуї та Річард, а потім, десь у самісінькому низу, самотньо розташувалося її власне ганебне ім’я.

Петті взяла каву до себе в кімнату і пила її, прислуховуючись до шуму, з яким Річард завершував свою роботу, — грюкіт цвяхів, які він розкладав по коробках, гуркіт ящиків з інструментами. Вдень, десь опівдні, вона наважилася на ризикований захід і спитала, чи не міг би він залишитися з нею на ланч, а потім уже їхати. Він погодився, хоча й не дуже люб’язним тоном. Вона була надто налякана, щоб заплакати від образи, тому пішла на кухню й зварила кілька яєць для салату. В її планах, надіях та фантазіях — тією обмеженою мірою, яку вона собі дозволяла, — Річард забував свої наміри поїхати того дня, а вона знову йшла «уві сні» до нього вночі, і знову все було приємно, знову нічого не обговорювалося наступного дня, а потім знову прогулянка вночі, потім знову чудовий день, а потім Річард збирає речі й повертається до Нью-Йорка, а Петті лишаються ті чудові сни, які вона бачила кілька ночей поспіль в будиночку на Безіменному озері, та здогадки, чи трапилося там щось насправді. Але цей старий план (надія чи фантазія) зазнав краху. Новим планом було докласти всіх можливих і неможливих зусиль, аби забути попередню ніч, а потім удавати, ніби нічого не сталося.

Але до цього нового плану зовсім не входило те, що у середині ланчу вона залишить сніданок недоїденим, скине з себе джинси й відчує біль від плавок, що зсунулися вбік, поки Річард доводив її до екстазу біля ні в чому не винної, обклеєної шпалерами стіни старенької вітальні Дорогі, і це — в самому розпалі дня і бувши настільки при повному розумі, наскільки це взагалі можливо для людини. На стіні не залишилося жодних слідів, але саме місце завжди викликало в неї чіткі спогади. Це була точка на вісі координат всесвіту, яка постійно змінювалась упродовж історії. І це місце завжди