Читати книгу - "За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова"

Доля вона не дурна. Вона приводить до вас людей тих, які потрібні вам, або тих, яким потрібні ви. На будь-якому етапі життя... І якими б дивними не здавалися повороти долі, часом навіть неймовірними, знайте - це саме ті люди, які зараз вам необхідні. Ви або рятуєте їх, або вони рятують вас.

(простори інтернету)

Андріана

Макс допоміг мені вийти з машини.

- Родове гніздечко нашої сім'ї, - у його інтонаціях чулася тепла усмішка.

Я з цікавістю озирнулася: територію охоплював стильний паркан, мирно шуміли сосни, скидаючи із зелених шевелюр оберемки снігу. У кінці галявини височів значних розмірів двоповерховий будинок, освітлений підвісними ліхтарями. Дерев'яний фасад і величезні масивні вікна впевнено заявляли про самобутній дизайн. Будинок спав, він не чекав на гостей.

- Прошу.

Хлопець відчинив переді мною двері, і я зробила крок у темний отвір. Макс грюкнув у долоні, і житло м'яко освітлилося, відкриваючи погляду великий вхідний зал. Безперечно, чооловіки, що мешкали тут,  любили світло і простір.

- Прислуга вже пішла, а отже мені пощастило самому подбати про тебе.

- Дякую.

Поки Максим допомагав мені зняти верхній одяг і позбувався зіпсованого свого, я крадькома роздивлялася інтер'єр холу: багато світлого дерева, висока балкова стеля, люстра в скандинавському стилі, біля каміна недбало кинута ведмежа шкура... Величезна кількість зелені створювала неймовірне відчуття затишку й комфорту. Без надлишку та зі смаком.

- Не дрейфуй і будь,як удома, - немов відчувши мою напругу сказав хлопець.

«Вдома я була надто давно» - думка відгукнулася болем у серці.

Макс узяв мою долоню у свою, запросто, ніби ми вже сто років були друзями, а не чужинцями, що як годину познайомилися за досить дивних обставин. Але в його поведінці не вбачалося й натяку на нахабство, лише привітність і воістину джентльменська тактовність.

- Ходімо.

Ми піднялися широкими дерев'яними сходами, що розділяли другий поверх на дві половини. Приємно пахло кедром чи сосною і тут теж панував нордичний стиль. Ліхтарі у формі свічок висвітлювали широкий коридор, на гладких стінах красувалися дзеркала у чудернацьких рамах, висіли фотографії фіордів і природи Скандинавії. Хотілося зупинитися і помилуватися, але я не наважувалася. Я тут  лише випадкова гостя. «Це тільки на одну ніч» - нагадала собі. Минувши кілька зачинених дверей, ми зупинилися біля останніх.

- Твоя кімната, - Макс штовхнув скляні двері з дерев'яним облицюванням і ті безшумно відчинилися. - Найзручніша, бо ближча за усі до ванної.

- Чудово.

- Розташовуйся. Будеш готова - приходь, приготую вечерю - я голодний, мов вовцюга.

Макс жартівливо клацнув щелепами, оголюючи білі міцні зуби та на хижака він зовсім не був схожим. Швидше на м'якого плюшевого ведмедика.

- Я...

- Відмови не приймаються.

- Гаразд, - хитинула головою, сперечатися не було ні бажання, ні сил.

Хлопець пішов, насвистуючи собі під ніс веселу мелодію. Я закрила двері, кинула на підлогу рюкзак і плюхнулася на стілець. Зітхнула і в знемозі потерла обличчя долонями - після пережитих хвилювань і страху все в мені просило відпочинку. Але я обіцяла скласти компанію Максу, не хотілося змушувати його чекати. Чоловік після роботи, зголоднів і, напевно, не менше за мене втомився. Я витягла єдиний змінний одяг і попрямувала до ванни. Камінь, дерево і мінімум сантехніки, «краще менше, ніж більше» - крикнув мені дизайн душової. Поглянула в дзеркало та відвернулася, ще раз дивитися на своє відображення бажання не виникло. Моя зовнішність являла собою досить сумне видовище: волосся просто вороняче гніздо, темні кола під очима, забруднені казна-чим щоки, одяг місцями розірваний... Справжня дівчинка безпритульниця.

Я простояла б під душем ще довго, бо дуже любила воду, але змушувати себе чекати не могла. Гарненько вимилася, швидко переодяглася і трохи просушила волосся феном.

Знизу долинала тиха музика і запаморочливі аромати. Я увійшла в обідню залу. Максим стояв до мене спиною, він над чимось чаклував і легенько кивав у такт пісні. На столі вже хизувалася апетитною красою лазанья.

- Пахне чудово, - розкрила я свою появу.

- Ти швидко впоралася, молодець. Зазвичай дівчата... - Максим повернувся до мене і замовк, його темні прямі брови підскочили вгору.

Він здивовано вивчав моє обличчя, пробігся поглядом згори донизу і назад. Я мигцем поглянула на безглузді шльопанці з помпонами - їх мені встромила в рюкзак Марія Микитівна - і ніяково кашлянула.

- Ти точно та дівчина, що зайшла зі мною до будинку, чи підкидько*? - широко усміхнувся господар і стільки щирого захоплення було в його очах, що я на мить зніяковіла.

- Підкидько, хто ж іще, - не знайшла нічого кращого, ніж підтримати жарт, - і, до того ж дуже голодний.

- Так я й думав. З чарівними істотами краще дурня не клеїти, тим паче зі зголоднілими.

- Прошу до столу, - Макс поставив салат і галантно відсунув для мене стільця.

- Сподіваюся, тобі сподобалася кімната?

- Так, дуже затишна, - я поклала до рота шматочок лазаньї та блаженно закрила очі. - Мм, як смачно.

- Люблю готувати, - хлопець розтягнув губи в усмішці, спостерігаючи за моєю реакцією і продовжив - Це гостьова кімната, а моя і брата - теж на другому поверсі. Батько розташувався внизу, йому по-старечому зручніше.

- У тебе є брат? - поцікавилася я більше для пристойності.

- Старший, - гордість і захоплення, що прозвучали в голосі співрозмовника, багато про що мені розповіли. - Він буває вдома, але рідко, на жаль.

-Тому, що живе в іншому місті? - потрібно було підтримати розмову, не сидіти ж німою рибою.

- Ні, тому що завантажений роботою по горло. Скоро має повернутися зі Штатів, їздив туди у справах компанії.

«Щасливий», - подумала я про свого знайомого. - Сім'я і дім, спокійне розмірене життя, мабуть є і цікава робота. Що ще потрібно для щастя?»

- Твої рідні не хвилюватимуться? Пізно вже, - раптом запитав Максим та присунув до мене фрукти й печиво.

- Не хвилюватимуться.

- Може, подзвониш їм?

Я нервово засовалася на стільці й піднесла до рота чашку з чаєм.

- Вибач, я лізу не у свою справу, - зупинив себе хлопець.

- Усе добре, це ти вибач, що завдала таких незручностей.

Максим розреготався голосно і заливчасто, відкинувши назад темноволосу голову.

- Цікаво, чим ти можеш обмежити нас? Будинок великий, мешканців аж двоє, - сміх був дуже щирим, заразливим, складно було не посміхнутися у відповідь.

«Так, - подумалося, - тут справді роздолля, можна автомобілем роз'їжджати, але ж я не про те...» Ніби прочитавши мої думки, хлопець весело блиснув сірими очима, знову нагадавши мені когось.

- Сходжу розбуджу татуся.

- Не треба, не турбуй батька, - я притримала його за руку. - Я почуваюся досить добре.

Макс уже відкрив було рот, щоб мені заперечити, але я швидко додала.

- Якщо мене щось турбуватиме - одразу повідомлю. Домовилися?

Він із хвилину допитливо вдивлявся мені в очі та нарешті зітхнув і сів.

- Гаразд, - неохоче хитнув головою, - сподіваюся, я не пошкодую, що піддався на вмовляння гарненької дівчини.

- Не пошкодуєш.

Я думала, що вечеря виявиться для мене черговим випробуванням, боялася незручних пауз і обтяжливого мовчання, притаманних мало знайомим людям. Але все вийшло з точністю навпаки, Максим не ліз із запитаннями та виявився цікавим співрозмовником. Він захопливо розповідав про подорожі, в які вирушав кожні пів року разом зі своєю дівчиною і друзями. Оповідач з нього був чудовий, слухаючи історії про кумедні випадки й казуси, що траплялися в походах, я сміялася від душі, геть забувши про свої проблеми.

- Завтра не зможу відкрити рота, - благально поглянула на жартівника через деякий час. Від безперервного сміху боліли всі м'язи обличчя.

- Гаразд, замовкаю, - хлопець підморгнув і ми одночасно посміхнулися один одному.

Залишок вечора минув у невимушеній бесіді. З новим знайомим було легко та тепло і я скоро зовсім перестала відчувати незручність.

- Я б до ранку отак спілкувався, але тобі потрібен відпочинок, - Макс чуйно помітив мій втомлений вигляд і не став на довше затримувати.

- Я приберуся тут..., - почала збирати посуд.

- Ні і це не обговорюється, - хлопець відібрав тарілки. - Бігом спати, фея.

- Макс, - я зупинилася на виході із зали, - спасибі тобі за прекрасну вечерю та чудово проведений час. І ... за все.

- Завжди радий допомогти.

Моя кімната, як і весь будинок, була світлою і просторою. Меблі без громіздкості й пафосу, прості, навіть десь суворі, всі з натурального дерева. Спокійні молочні тони розбавляли соковиті диванні подушки та яскраві м'які килимки. Я закрила штори з найтоншого льону і впала на ліжко. Вранці я піду геть, тільки не знаю куди, думати сил не лишилося. Я застрягла в місті, а значить - у пастці. Подумаю про це завтра.

Прокинулася я рано, привела себе до належного вигляду, написала хлопцю записку зі словами подяки та вийшла з кімнати впевнена, що рано вранці усі ще сплять. Я планувала, що залишу послання на столі, зупиню на трасі машину і, якщо пощастить, за певну суму доберуся до іншого міста. А звідти спробую вилетіти в Лос-Анджелес. Звісно, можна було шукати підмоги в Максима, тим паче він учора не раз натякав на це, але я відганяла від себе навіть думку про сторонню допомогу. Я страшенно боялася. Рано чи пізно Чорний дізнається про все і помститься. Він був некерованим у гніві, скаженим, а Максим здавався чуйною, прекрасною людиною. Ні, я не мала права підставляти свого благодійника. У міру того, як я спускалася сходами, моя впевненість, що вдасться піти нікого не потурбувавши, розвіювалася з кожним кроком: ніздрі залоскотав смачний аромат свіжозвареної кави, тихо задзвенів посуд, мабуть, прислуга приходить рано. Скрізь же наповну кипіло життя. До слуху долетіли низькі чоловічі голоси, господарі будинку, виявляється, були ранніми пташками. Ну що ж, прощання багато часу не займе.

У холі, вже одягнений у верхній одяг Макс активно жестикулював, захоплено розмовляючи з високим чоловіком. Той стояв до мене спиною і спокійно пив каву. На якусь мить здалося, що хлопець розмовляє з Даном, я завмерла, вирішивши, що потихеньку божеволію. Зріст, фігура, широкий розворот плечей - статурою чоловік дивно нагадував того, кого я ніяк не могла забути. Помітивши мене, вчорашній знайомий привітно змахнув рукою.

- Доброго ранку, феє, як спалося?

- Дякую, добре... - договорити я не змогла.

Батько Макса - цілком ймовірно, що це був саме він - повернувся до мене і його брови здивовано зметнулися вгору. Я застигла на місці, переконавшись, що остаточно з'їхала з глузду, бо незнайомець, який з цікавістю розглядав мене, був точною копією Северського, його немолодою версією. Таким, вочевидь, Дан буде через чверть століття. Невже я настільки хвора на нього, що мені вже й у літніх людях він вбачається?

- Знайшлася нарешті пропажа, - почула я низький оксамитовий голос.

Максим здивовано поглянув на батька.

- Ми... знайомі? - прошепотіла я.

- До певної міри. Вибачте, не представився - Северський Роман Андрійович.

- Що? - тепер здавалося, що до моїх видінь додалися і слухові галюцинації.

- Я чогось не знаю? - Максим перевів погляд із тата на мене, хлопець виглядав геть ошелешеним.

- Безумовно так, але про це потім. Андріана Лісовська, дівчина, яку розшукував твій брат.

- Данило шукав Андріану?

- Мов одержимий, - кивнув батько.

Мені здавалося, що я сплю і бачу найдивніший на світі сон. Але якщо це справді будинок Северських, то мені тут нічого робити.

- Я вже йду, саме хотіла попрощатися і подякувати за гостинність. Вибачте, що завдала вам зайвого клопоту.

Поправила рюкзак на плечі, та розвернулася до дверей, дві пари сірих очей уважно спостерігали за моїми діями.

- Зачекай, - зробив крок уперед Макс.

- Зачекайте, Андріано, - одночасно із сином сказав Роман Андрійович і обережно притримав мене за плече.