Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

——— Мамця сказала, що ви не хочете мене бачити, а чим же я так провинилась? — запитала вона, грайливо нахилившись ближче.

Її руки почали ковзати по моєму волоссю, ніжно масуючи потилицю. Вона протиснулась ще ближче. Губи злегка торкнулися мого вуха, і я відчув її гарячий подих. Помітивши краєм ока, наскільки сильно почервоніло обличчя барона, я повільно провів руками по її грудях, відчуваючи, як її дихання стає важчим. Наші губи зустрілися в гарячому поцілунку, і я відчув її солодкий смак. Потім мій язик знайшов шлях до її шиї, викликаючи в неї легкий стогін задоволення. Вона відкинула голову назад, злегка прикривши очі від насолоди.

——— Така поведінка зовсім неприпустима! — закричав гнівно барон.

Він миттю встав і пішов в бік дверей, а я відштовхнув дівку від себе і дістав цигарки. Нарешті я міг побути сам. Закуривши, перевів погляд до вікна. Ніч вже опускалась на місто. Темрява охоплювала все навколо. Подумки я знову повернувся до того дня, коли бачив Латерію востаннє.

——— Що ж я зробив не так? За що ти зі мною так? — прошепотів я у пустоту, ніби сподіваючись, що вона почує мене.

Наступного ранку я знову зустрів молодого барона. Вірніше сказати, він увірвався до мене зі своїми слугами і почав вимагати від мене, щоб я його нарешті таки вислухав і прийняв правильне рішення. Інакше він зробить все для того, щоб знищити і мене, і мою репутацію.

——— Гаразд, вислухаю, — погодився я, аби він тільки не кричав.

Голова сильно боліла після вчорашнього. Ледве сівши в ліжку, я приклав до лоба порожню скляну пляшку, яку підняв з підлоги, і спробував сфокусувати свою увагу на тому, хто ходив по моїй кімнаті із одного кутка в інший, постійно щось говорячи … із одного кутка в інший … із одного в інший… 

——— Сядь вже, — не витримав я, — бо мене зараз знудить через тебе.

Молодий барон сів. Граційно, обережно, тримаючи високо піднятою свою голову, як і належить багатіям. Я поставив пляшку на підлогу і дістав з-під подушки цигарки. Думки про те, що вони також мене потроху вбивають, заспокоювали мене. За останні роки я спробував, мабуть, усі види самогубства, які тільки існують. Але все ще був живим. От тільки мене не цікавило таке життя без неї. Мені потрібно було ще хоча б раз її побачити. Хоча б заради того, щоб вибачитись за все те, що наговорив їй перед тим, як вона пішла. Ми розійшлися не найкращим чином. Все закінчилося так само несподівано, як і розпочалося. От тільки в душі, схоже, залишилися рани, які постійно нагадували про себе.

——— Якщо я знайду спосіб вилікувати твою матір, бароне, — затягуючись, сказав я, — ти маєш мене стратити. Така буде оплата моїх послуг. Страть мене найжорстокішим способом, який тільки знаєш.

——— Та невже ви вже зовсім збожеволіли через той алкоголь і тих жінок? — обурено встав барон на ноги.

——— А що не так? — запитав я, струшуючи попіл на підлогу своєї кімнати. — Ти ж все одно збирався мене знищити. Я лише полегшую тобі завдання і даю тобі свою згоду.

Однак він вирішив, що я кажу це через похмілля і не взяв мої слова до уваги. Проте я казав це серйозно. І, зібравшись так швидко, як тільки міг, я відправився до маєтку барона, щоб оглянути свою потенційну пацієнтку.

Прибули ми до неї в обід. Вона лежала в просторій кімнаті на широкому ліжку, вкритому дорогими тканинами, в такій же дорогій сукні. Легкий напівпрозорий серпанок завіс розвівався від легкого вітерця, що пробивався через відкриті вікна.

Проте, ледве відчинивши двері, я відчув неприємний запах у кімнаті, який наче йшов від ліжка. Я підійшов ближче і побачив навколо тіла старої баронеси темну ауру, яку, здавалося, ніхто не бачив, крім мене. Запаху, судячи з усього, теж ніхто із людей не відчував. Цьому було лише одне пояснення — в усьому винна магія.

Я підійшов до баронеси і взяв її за руку. Її шкіра була холодною, ніби вона вже не належала цьому світу. 

Потім провів рукою по її волоссю і подивився в її очі. Вони були тьмяні, без жодного блиску, як у тих, хто втратив всі надії. 

Мої сумніви підтвердилися. Її прокляв хтось із дуже могутніх чаклунів.

——— То що скажете? — подивився на мене з надією молодий барон. — Ви знаєте, чим можна допомогти моїй матері?

——— Так, — кивнув я. — Я знаю, як це можна вилікувати.

Так ми відправились до Айрісвілю. Вірніше, до того, що від нього залишилось. Десь там був мій старий дім, в якому залишився один дуже цінний магічний камінь, який ми, ельфи, називали valis. Він не горить у вогні і потрібен для зняття дуже сильних проклять. Зазвичай має невелику форму і фіолетовий відтінок. От тільки знайти його дуже важко. Вірніше сказати, майже неможливо. Його видобовували раніше гноми дуже глибоко в надрах землі, дотримуючись купи умов. Зараз гномів вже немає. Та й часу шукати старі шахти у нас не було. Найпростішим способом було відправитись до залишків мого помешкання і відшукати його там серед уламків і купи попелу. Так, я вчинив не надто розумно, коли не забрав магічні камені відразу. Та й вони мені до цього не потрібні були. Якось обходився без них.

Відправившись майже відразу, ми прибули лише наступного вечора. Дорога була важкою і довгою. Ліс, що оточував Айрісвіль, тепер виглядав похмуро і загрозливо. Дерева, які колись були зеленою огорожею, тепер стояли сухими і мертвими.

Відпочивши кілька годин, ми почали розбирати рештки мого старого дому, де я колись жив з Елізою. Дивно, але до того дня я взагалі не згадував про неї. Хоча колись гадав, що любив саме її. Проте увесь цей час в моїх думках була інша. Та, що встромила меча в своє тіло на моїх очах, і та, що потім засунула кляпа до мого рота і прив’язала до ліжка. Жодна інша жінка так і не зрівнялась з нею...

Потім був ще один відпочинок. Врешті-решт, розбирати все, що залишилось після пожежі, ми закінчили лише наступного ранку. Звісно, молодий барон сам особисто нічого не розбирав. Він тільки керував процесом. Розбирати мені допомогли його слуги. Вони працювали мовчки, але з певним відчуттям співчуття в очах. Напевно, вони розуміли, як важко мені повертатися сюди, до руїн свого колишнього життя.