Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лютеція 📚 - Українською

Читати книгу - "Лютеція"

324
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лютеція" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 82
Перейти на сторінку:
мене Юля, — він орієнтується тут чудово. Це його стихія. Ба-Бо-Бі: балаган, бордель, бібліотека.

Я швидко зладнав нехитру закуску з сиру і ковбаси, налив вина, й ми вмостилися на канапі. Після другого келиха ми пили на брудершафт і цілувалися, а після третього полягали на двоспальне широке ліжко. Я опинився посередині між двох розпашілих гарячих тіл, які миттю відрубилися. Але і я був не кращий, і поки вагався, як легендарний буриданів віслюк межи двох копичок, з котрої почати, то теж заснув мертвим сном. Засинання, скріплене алкоголем, завжди швидке і схоже на падіння в провалля. З одного боку, це добре, бо будь-які думки розвіювалися, проблеми не гнітили, взагалі ні про що не думалося, а з другого — сон, в який я поринав, уже був не такий спокійний, а більше тривожний, і цього разу, опинившись у знайомому сні на Ринку під соснами, я відчув незрозумілу тривогу і страх.

Я брів у суцільній тиші, інколи тільки чулося легеньке порипування віконниць. Десь чаїлася небезпека, я увесь час озирався. Раптом я помітив, що маю на собі лише сорочку, а під нею голий і босий. Мені не холодно, але неприємно, не хочеться потрапити комусь на очі. Я крадуся уздовж мурів, шукаючи входу до шинку. Хтось мене озиває. Я бачу клаповухого карлика.

— Ви заблукали, бо не з того боку зайшли, — каже він, махаючи обома своїми короткими руками. — Треба було відчинити заморозник, увійти в нього і, протискаючись поміж баняками та продуктами, попхати вперед задню стінку. Отоді ви б одразу потрапили до шинку.

— А де Лютеція?

— По той бік... по той бік... можливо, в підземному трамваї. О, чуєте? Це він торохтить. Там, під землею, кипить життя. Сотні трамваїв, автобусів і потягів мчать в різні боки, але ніколи не з’являються на поверхні, як і їхні пасажири. Деколи можна також почути, як гуркочуть під землею танки, як тягнуть гармати. Запах заліза й диму тоді витає в повітрі.

— Я хочу побачити Лютецію.

— Я ж вам пояснив, яким чином, — він махнув рукою і пошкандибав. Я йшов за ним.

— Але ж раніше я потрапляв, не заходячи в заморозник.

— Раніше було раніше. Усе змінюється, зашифровується, тікає в інші виміри, переливається з пустого в порожнє. Перебування на одному місці несе смерть. Цієї ночі ви її не зустрінете. Я про Лютецію, а не про смерть. Навіть не пробуйте. Наступної ночі вхід радше поміняється. Це може бути шафа, креденс, собача буда. Мусите спробувати різні способи. О, чуєте? Стогін. Везуть поранених.

Я прислухався. З-під землі ледь-ледь долинали приглушені голоси, та чи належали вони людям? Щось у них було не зовсім людське. Та може, я помилявся, бо водночас звіявся вітер, сипнув хвоєю і заглушив інші звуки. Карлик закашлявся, випльовуючи хвою з рота.

— Ви ж не збираєтеся йти до храму? — запитав він, зиркаючи на мене з підозрою.

— До якого храму?

— A-а, то ви й не знаєте? Лютеція там. Але ви туди не потрапите. Нізащо не потрапите.

Його обличчя розпливалося, то видовжувалося, то розтягувалося, набираючи якихось неймовірних обрисів.

— Що за храм?

— Храм, у якому моляться про смерть ворогів. Я ніколи там не був і теж не можу потрапити. А хотілося б. Я бачив, що Лютеція сіла в карету й поїхала. Та де мені було на моїх кволих ногах догнати її. І так уже не раз... — Він зміряв мене насмішкуватим поглядом. — Та вас би й не пустили в такій подобі, — він показав пальцем на мої голі ноги. — Вертайте назад.

Я ще побачив, як він підходить до сосни, розсовує кору і зникає у стовбурі.

Я прокидаюся зіпрілий і в ще більшій тривозі, хоча ж нічого не трапилося. Потім довго не можу заснути.

Розділ тринадцятий

1987. Львів

1

Іван Вагилевич

Сон третій

«Угорі зашурхотіли крила кажанів, щось заскавуліло. Потім пролунав цокіт копит. Чорна карета проминула мене, у віконечку гойднулася фіранка, і я побачив у світлі ліхтаря лише вказівний палець у чорній рукавичці, палець указував невідомо кому на мене. Я підбіг і скочив ззаду на східці, де зазвичай стояли лакеї. Карета набрала швидкості, і вітер бив мені в обличчя. Носом я вловлював дим згорілого листя. Карета стала спускатися різко на діл, хоча я не міг пригадати жодної вулички у Львові, яка б так стрімко йшла вниз. Вітер уже дув у спину, ставало все холодніше, я думав, чи не варто зіскочити й повернутися назад, але швидкість була така шалена, що я тільки міцніше стиснув поручні й уперше запрагнув негайно прокинутися, але сон переливався в сон, я мовби прокидався, бачив біля себе дівчат, але знову провалювався в ніч, аж поки карета не зупинилася на вузенькій вуличці. Я скулився, щоб мене не було видно, і визирав одним оком, спостерігаючи, як із карети вийшла пані в чорній пелерині й сукні та пішла до тієї будівлі, звідки долинав тихий розімлілий спів. Коли вона зникла з очей, я зіскочив на землю, карета в ту ж мить рушила назад, а в повітрі просвистів батіг.

Обабіч вулички тяглися старі одноповерхові будиночки з мертвими вікнами, тиша панувала непривітна й тривожна. Вузеньку сліпу вуличку перегороджував будинок, а заодно — і будь-яку надію вибратися з неї іншим чином, аніж вертати назад тудою, звідки прийшов. Сірий, непривітний, з гострими вежами, з облупленим тиньком, з вищиреними червоними яснами цегол, з густими плямами вічнозеленого, лискучого в сяйві місяця прочитану[19], що навіював цвинтарні спомини, перетворюючи будинок на подобу склепу. Здавалося, що за тим прочитаним ховається щось таємне, мокре і слизьке. Хто мешкав там? Що за люди населяли той дім?

Це він — будинок з гострими вежами, про який згадував Жировий Король? Дивна сила манила мене до цієї будівлі. Я наблизився до залізної брами, оббитої викутими з заліза перекривленими обличчями й відбитками долонь. Брама не була замкнена, там зяяла доволі широка щілина, я легко в неї протиснувся, потрапив у темний коридор і

1 ... 60 61 62 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютеція», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лютеція"