Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

— Отож-бо й воно. Ти не повіриш, скільки там усього накопичується.

— Ти тільки поглянь на цю кімнату! — провадив хлопчина. — І це, по-їхньому, найкращий готель! Присягаюся: цей номер не прибирали з минулого століття! Онде, дивися: павутиння на шторах! А якого кольору, по-твоєму, цей килим? Я щось не розберу! — він люто пхнув ліжко: в повітря знялася хмара пороху. — А це що за бридня зі стовпами? Краще б поставили тут чисту канапу, як удома!

— Нічого, не журися. Зате в тебе номер з усіма вигодами!

Я з театральним рипінням відчинив обшарпані двері: за ними виявилась ванна кімната з облупленими кахлями та однією-єдиною лампочкою. В кутку причаїлася бридка ванна на трьох ніжках — із тих, де зазвичай топлять невірних дружин або тримають ручних крокодилів, годуючи їх невідомо чиїм м’ясом[35]. Навпроти височів не менш жахливий ватерклозет: ланцюжок бачка звисав зі стелі, наче мотуз із шибениці[36]. Павутиння й цвіль змагалися за панування над дальніми кутками стелі; на стіні переплелися металеві рури, що з’єднували ванну з ватерклозетом — і напрочуд скидалися на вивернуті нутрощі.

— Я, на твоєму місці, туди не заглядав би, — сказав я, зачинивши двері. — Ванна як ванна. Звичайнісінька. А який тут краєвид з вікна?

Він зиркнув на мене спідлоба:

— Сам поглянь.

Я відсунув важкі червоні штори, й переді мною розкинувся чудовий пейзаж великого міського цвинтаря. Гарненькі надгробки рядами щезали в темряві, під вартою похмурих ясенів та модрин. Жовті ліхтарі, розвішані між деревами, заливали цвинтар скорботним світлом. Стежками блукали кілька згорблених самотніх осіб; вітер доносив їхні зітхання аж до самісіньких вікон готелю.

Я затулив вікно:

— Щось не дуже надихає...

— «Надихає»?! Це наймоторошніше місце з усіх, де я бував!

— А чого ти хотів? Ти ж британець. От тобі й дали найгірший номер з вікнами на цвинтар.

Хлопчина сидів за здоровенним столом, проглядаючи папери, які він дістав з невеличкого бурого конверта. Він розгублено відповів:

— Тоді мені мали б дати найкращий номер...

— Ти що, жартуєш? Після того, що Ґледстон накоїв у Празі? Вони нічого не забули — і не сподівайся!

Хлопець підняв голову:

— То була війна. І ми чесно перемогли. З якнайменшими втратами серед цивільного населення!

Я саме прибрав Птолемеєву подобу. І тепер стояв біля вікна, згорнувши руки на грудях, і так само дивився на хазяїна спідлоба.

— Ти так гадаєш? — вишкірився я. — Розкажи це мешканцям передмість! Там досі стоять пустища на місці вигорілих кварталів.

— А ти звідки знаєш?

— Та вже знаю! Був я тут чи ні? І бився, до речі, на боці чехів. А от тобі все це відомо тільки з книжок, укладених після війни ґледстонівським Міністерством пропаганди. Отож не читай мені лекцій, хлопчику!

На мить мені здалося, що зараз у нього почнеться один з отих давніх нападів люті. Аж раптом у нього всередині немовби клацнув вимикач, і хлопець відразу став холодним і байдужим. Він знов утупився в папери, і його обличчя скам'яніло — так, ніби мої слова не мали для нього ніякого значення й лише наганяли нудьгу. Краще б уже він розгнівався, їй-богу!

— У Лондоні, — мовив він, ніби сам до себе, — всі цвинтарі розташовано за містом. Це набагато гігієнічніше. В нас є особливі поховальні машини, які вивозять за місто мертві тіла. Це — сучасні методи. А Прага живе минулим.

Я промовчав. Він не заслуговував на мою мудрість.

***

Десь із годину хлопець студіював свої папери біля низенької свічки, часом роблячи на полях якісь нотатки. Він не звертав уваги на мене, а я на нього, хіба що зрідка пускав кімнатою невеличкий вітерець, від якого вогник свічки неприємно тріпотів. Пів на одинадцяту він зателефонував униз і бездоганною чеською мовою наказав подати в номер порцію смаженої баранини й карафку вина. Тоді поклав ручку вбік і обернувся до мене, пригладжуючи волосся.

— Зрозумів! — вигукнув я з ліжка, на якому саме зручно вмостився. —Тепер я зрозумів, кого ти мені нагадуєш. Я мучився над цим цілий тиждень — відтоді, як ти мене викликав... Лавлейса! Ти так само без упину теребиш собі волосся, як він. Ні на хвилину не можеш заспокоїтися!

— Я хочу поговорити з тобою про празьких ґолемів, — сказав він.

— Це, мабуть, від пихи. Виливати на себе стільки олії...

— Ти бачив ґолемів у дії. Які чарівники використовують їх?

— Водночас це, як на мене, свідчить про нерішучість. Оця постійна потреба чепуритися...

— Їх створювали тільки чеські чарівники? Чи міг британець виготовити ґолема?

— Ґледстон, скажімо, ніколи не чепурився. Не теребив ні волосся, ні одягу. Завжди поводився якнайспокійніше.

Хлопець моргнув і нарешті виявив цікавість до моїх слів:

—Ти знав Ґледстона?

— «Знав» — це трохи занадто. Так собі, бачив здалека... Під час битви він зазвичай стояв, спираючись на свій посох, і милувався тим, як його війська чинять різанину — і тут, у Празі, і по всій Європі... Як я вже казав, він завжди поводився спокійно. Спостерігав за всім, а говорив мало. Зате, коли слід було діяти, кожен його порух був рішучий і виважений. Не те, що в нинішніх метушливих чарівників...

— Справді?

Я помітив, що хлопець неабияк зацікавився. Легко було здогадатися, кого він обрав собі за взірець.

— То ти захоплювався ним? — перепитав він. — По-своєму, по-демонічному?

— Ні. Авжеж, ні! Він був один з найгірших. Коли він помер, по всій окупованій Європі калатали дзвони. Не варто його наслідувати — повір мені, Натаніелю! До того ж, — я підбив запорошену подушку, — ти й не зможеш стати таким, як він.

Хлопець наїжачився:

— Чому?

— Бо ти не такий недолюдок. А ось і твоя вечеря!

Стукіт у двері сповістив появу служника в чорному вбранні й підстаркуватої покоївки, що принесла тацю з глибокими тарілками та карафкою холодного вина. Хлопець досить-таки чемно поговорив з ними, розпитав про довколишні вулиці й дав трохи грошей на чай. Поки вони перебували в номері, я залишався мишеням, що тихенько ховалося між подушками. Зберігав я цю подобу й далі, поки мій господар жадібно ковтав вечерю. Аж нарешті він кинув виделку на тацю, допив вино й підвівся.

— Гаразд, — мовив він. — На розмови нема часу. Вже чверть на дванадцяту. Нам пора.

***

Готель