Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Натаніель спохмурнів:
— Але ж, сер... я чув, що останнім часом у Британії активно діють чеські резиденти. Вони, вочевидь, теж порушують цю угоду?
Урядовець сердито блиснув очима й затарабанив пальцями по малі.
— Так, це правда. Вони — дуже непевні особи... Хтозна: може, за цією вашою пригодою з «ґолемом» теж стоять вони.
—Якщо так, то...
— Я знаю, що ви хочете сказати, Мендрейку. Авжеж, ми воліли б просто завтра ввести наші війська на площу Святого Вацлава і показати чехам, хто тут хазяїн. Та зараз ми цього зробити не можемо.
— Чому ж, сер?
— Через американських заколотників. На жаль, становище нині досить напружене. Довго це не триватиме. Ми дамо перцю цим «янкі», а потім знову звернемо увагу на Європу. Але зараз ми не хочемо викликати зайві тертя. Зрозуміло?
—Так, сер.
— До того ж ми й самі порушуємо з дюжину пунктів цієї угоди. Отака слизька ця справа — дипломатія. Правду кажучи, останні десять років чехи потроху піднімають голову. Італійська й центральноєвропейська кампанії пана Деверо не мали помітних наслідків, і Празька рада взялася випробовувати нашу імперію на міцність. Вони раз по раз кусають нас, мов блоха собаку.. Гаразд, облишмо це. Потроху все налагодиться...
Обличчя заступника міністра зробилося водночас суворим і самовдоволеним. Він знову схилився над малою.
— Отже, Мендрейку, — рішуче промовив він, — у Празі вам знадобиться наша людина. Така, що допоможе вам розібратись у становищі.
Натаніель кивнув:
— У вас є така людина, сер?
— Є. Це один з найкращих наших агентів... Його звуть Арлекін.
—Арлекін...
Натаніель уявив струнку постать у масці, що крадеться, пританцьовуючи, серед тіней, несучи з собою дух карнавалу й загрози...
— Саме так. Це його підпільне прізвисько. Його справжнього імені я вам сказати не можу — можливо, він і сам не знає його. Якщо ви уявили стрункого верткого добродія в масці і яскравому вбранні, я мушу вас засмутити. Наш Арлекін — підстаркуватий, опецькуватий чолов’яга із вдачею трунаря. До речі, і вбиратись він воліє в чорне, — урядовець гидливо скривився. — Це Прага виробляє таке з людьми, якщо прожити там досить довго. Це сумне місто. За останні роки вже кілька наших агентів наклали на себе руки. Арлекін поки тримається, хоч і він — особа понурого характеру.
Натаніель прибрав волосся з очей:
— Із цим я впораюся, сер. Де ми можемо з ним зустрітися?
— Цього ж вечора, проти ночі, вийдіть із готелю і вирушайте на цвинтар біля гетто. До речі, гетто буде поблизу. Ви зрозуміли, Мендрейку? Просто через Староміську площу. На вас повинен бути м’який капелюх із криваво-червоним пером. Гуляйте серед могил. Арлекін розшукає вас. Ви впізнаєте його за особливою свічкою в руці.
— За особливою свічкою?
— Так.
— А що в ній особливого? Дуже довга, чи зламана, чи щось іще?
— Отут уже він нічого мені не казав.
Натаніель скривився:
— Пробачте, але все це здається... надто театральним. Як по-вашому, сер? Цвинтар, свічка, криваво-червоне перо... Хай краще зателефонує до мого номера після того, як я прийму душ, і ми зустрінемося в кав’ярні на першому поверсі готелю.
Урядовець кволо посміхнувся. Він передав пакунок через стіл Натаніелеві, обійшов столи і з легеньким зітханням умостився в розкішному шкіряному кріслі. Він обернувся до вікна. Над Лондоном знову нависали сірі хмари. Десь на заході вже дощило: косі розмиті смуги падали на невидимі звідси дахи. Деякий час урядовець мовчки сидів і дивився на небо.
—Ось перед вами сучасне місто, —промовив він нарешті. — Збудоване відповідно до найкращих і найновіших зразків. Погляньте на гордовиті споруди Вайтголлу. Серед них немає жодного, старшого за сто п’ятдесят років! Звичайно, в нас іще зосталися ветхі, досі не перебудовані квартали, — це неминуче, коли довкола стільки простолюду, — але серце Лондона, де ми живемо й працюємо, дивиться вперед! Лондон — це місто майбутнього! Місто, гідне великої імперії! Житло вашої наставниці, Мендрейку, — це чудова будівля. Яскравий приклад сучасного архітектурного напряму. Більше б нам саме таких! Пан Деверо планує наступного року знести бульдозером основну частину Ковент-Ґардену і спорудити замість цих дерев’яних халуп чудові квартали зі скла й бетону..
Крісло знов обернулося в бік кабінету. Урядовець показав на мали.
— А Прага зараз інша, Мендрейку. Хоч як поглянь, це — напрочуд похмуре місто, переповнене жалем за втраченою величчю. Воно схиблене на всьому відмерлому та зниклому: чарівниках, алхіміках, великій Чеській імперії. Будь-який лікар скаже вам: це нездорова точка зору. Якби Прага була людиною, ми б замкнули її в божевільні. Насмілюся сказати, Мендрейку: якби ми хотіли, то вилікували б Прагу від її марень, — одначе цього ми не прагнемо. Аж ніяк! Нехай вона краще залишається таємничою й загадковою, ніж стане рішучою й далекоглядною, як Лондон. Таким людям, як Арлекін, що наглядають за Прагою на прохання нашого уряду, мимоволі доводиться думати «по-чеськи». Інакше — яка з них користь? Арлекін — кращий шпигун за багатьох інших, Мендрейку. Звідси й така «мальовнича» обстанова. Раджу вам дотриматись її якнайточніше.
— Гаразд, сер. Я зроблю все, що тільки зможу.
23
Ледве втілившись, я зрозумів, що потрапив до Праги. Ветха розкіш золотого канделябра, який звисав зі стелі номера; цяцькована, але брудна ліпнина карнизів; запилюжений балдахін на чотирьох стовпах над вузеньким ліжком; меланхолійний дух у повітрі — все натякало саме на Прагу. Як, до речі, й понуро-сердите обличчя мого хазяїна. Договорюючи останні склади закляття, він озирався на всі боки, ніби боявся, що ці меблі зараз накинуться на нього й загризуть.
— Приємна була подорож? — поцікавився я.
Він додав ще кілька оберегів і вийшов з кола, знаком наказавши мені зробити так само.
— Не дуже. Коли я проходив митницю, на мені залишилися деякі сліди магії. Мене схопили за комір і потягли до холодної кімнати, де я мусив викручуватись, як тільки міг. Сказав, що моя винарня стоїть біля самісінького урядового кварталу, й закляття часом проникають туди крізь стіни. Врешті вони повірили й відпустили мене, — він насупився. — Нічого не розумію! Я ж перевдягся, перш ніж вийти з дому! Навмисне, щоб не залишити жодного сліду!
—А труси теж поміняв?
Він загнувся:
— Отакої! Про труси я й забув. Дуже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Око ґолема, Джонатан Страуд», після закриття браузера.