Читати книгу - "Приховані гріхи, Світлана Литвиненко"

  Емілія цю ніч спала тривожно. То прокидалася, то знову засинала. Прислуховувалася до найменшого звуку, ніби боялася щось пропустити важливе. Вона багато думала про все те, що зараз з нею відбувалося. Насамперед згадувала його поцілунок, ту солодку мить, якій піддалася, якій не в змозі була упиратися, ту силу тяги, те бажання до нього, яке не піддавалося контролю. В ту мить ніби забула про все, ніби реальність перестала для неї існувати. Не подумала, навіть про те, що їх може хтось помітити, зненацька застукати, що ось-ось мала повернутися Софійка. Та взагалі перестала тоді думати про наслідки. В ту хвилину її думки ніби розвіялися, було тільки відчуття такої приємної, бажаної насолоди. А потім…

  Емілія пригадала, як до кімнати зайшла Поліна і все побачила. Тепер, вже без сумніву Каміла Романівна про все дізнається. Звичайно дізнається, якщо чоловік хоче з нею розлучитися заради неї. Ема відчувала сором і водночас почуття щастя від того що закохалася… тільки шкода, що знову не в того чоловіка. Гостро відчувала провину через те, що стає причиною розпаду чужої сім’ї. Аби можна було б вона  за хвилину зібрала всі свої речі й поїхала звідси. Прямо зараз... Та не могла кинути ні Софійку, ні… Ігоря у такий складний час для них обох. Вона не з тих, хто може байдуже  заплющувати очі на чужі негаразди.

-А коли мама повернеться?- до кімнати Емілії зайшла Софійка із ведмедиком у руці.- Чи можна я біля тебе ляжу?

-Звісно, що можна,- Ема відкинула свою ковдру і дівчинка лягла поруч, міцно до неї притулившись, а вона її обійняла, зараз, найбільше їй було жаль саме Софійку,- твоя мама вже зовсім скоро повернеться, тільки-но вирішить свої справи… 

  Вже зранку Емілія якомога тихіше підвелася з ліжка намагаючись не розбудити дівчинку, яка ще спала. Емілія вкрила її ковдрою, а сама привела себе до ладу та вийшла з кімнати. Вона мала намір спуститися до кухні й розпитати у Нелі чи є якісь новини. Неля вже в такий час мала готувати сніданок і мала знати бодай щось. Та щойно Емілія спустилася до вітальні так їй відразу перегородила шлях Поліна, яка вже теж прокинулася у таку рань і сиділа на дивані в роздумах. Та щойно побачила Ему, то відразу підбігла до неї  й почала нахабно та демонстративно її розглядати з голови до ніг.

-Потворна, нікчемна, зачухана…,- Поліна намагалася підібрати найгірші слова, які вона знала, щоб принизити Емілію, яка відразу розгубилася  та не знала, що і відповісти та потім швидко опанувала себе.

-Слідкуйте за своїми словами пані Поліно,- якомога спокійніше сказала їй Емілія приховуючи емоції обурення.

-А ти слідкуй за своєю поведінкою блудниця,- вигукнула ще голосніше Поліна,- розлучниця. Тобі що свого чоловіка мало, що ти ще й під чужих лягаєш?

  Зі слів Поліни Емілія зрозуміла, що дівчина не знає, що вона вже розлучилася. Та й звідки їй знати. Тільки зараз Ема помітила, що вона так і не скинула обручку. Звичайно, це для наочності, а не тому, що не хотіла відпускати минуле. Минуле вже давно відпустила і віднині жила теперішнім та будувала плани на майбутнє. Емілія намагалася все-таки не ображатися на Поліну, їй було скоріше її теж шкода. Бо насправді, відчувала перед нею теж свою вину. Та оправдовуватися та щось доводити вона не збиралася.

-Відійдіть, будь ласка, пані Поліно, мені треба пройти,- Емілія хотіла посміхнутися та у неї не вийшло.

-Ненавиджу тебе,- Поліна не могла ніяк вгамуватися,- у мене мама пропала, ще й ти… ненавиджу тебе… це ти в усьому винна…

-У чому її винна?- зі свого кабінету вийшов Ігор почувши галас у вітальні, він то давно вже не спав, майже цілу ніч так і не стулив очей.

-Чомусь, мене весь час переслідує таке відчуття, що моя мама дізналася, що ви коханці. Ви… Ігорю… Олександровичу зраджуєте їй з цим… опудалом… і тому вона зникла. Не мала снаги більше терпіти…

-Негайно попроси вибачення в Емілії Михайлівни,- підвищив тон свого голосу Ігор звертаючись до Поліни,- я сказав негайно…

-А то що? Ляпас дасте?- Поліна підбігла до Ігоря.- Ну, давайте бийте, покажіть своїй коханці, яким чином ви виховуєте чужих дітей. Хай бачить і знає, який ви негідник. До кого вона у ліжко пригнула… не знаю як моя мама могла…

-Поліна замовкни,- Ігор почав втрачати самоконтроль й Емілія це бачила і тому швидко підійшла до них та стала між ними.

-Вини Ігоря Олександровича ні в чому немає. Вся вина лежить тільки на мені. Тому прошу вас пані Поліно, якщо бажаєте когось у чомусь звинувачувати, то звинувачуйте тільки мене. Але знайте, щойно ваша матуся повернеться додому я покину ваш дім назавжди.

-А навіщо чекати, коли повернеться хазяйка, можна і зараз зібрати свої речі,- Галина Василівна враз привернула до себе увагу всіх.

-Припинімо цей балаган,- Ігор наказав це голосно наскільки міг,- Галино Василівно, вас взагалі це не стосується. Йдіть займайтеся своїми справами. Ви мене почули? Я ще раз запитую вас, чи ви мене почули?

-Так Ігорю Олександровичу, вибачте,- і Галина Василівна задрала голову й пішла на кухню з якої виглядали Неля та Дмитро, який зайшов поснідати.

-Займіться всі своїми справами,- Ігор сказав це і для них, а потім звернувся знову до Поліни,- ти не зрушиш з місця поки не попросиш вибачення в Емілії Михайлівни. Доросла дівчина, а поводиш себе як капризна, невихована дівчисько. В якої не вистачає сміливості навіть перепросити.

  Поліні зробилося соромно за свою поведінку щойно вона побачила що за всім цим спостерігає Дмитро. Вона хоч і не звертала на нього ніякої уваги й не сприймала його взагалі ніяк, але їй по-справжньому зробилося соромно. Поліна вперше подумала про те, як вона виглядає з боку. Та що їй до того що про неї думає прислуга… але ж ні, щось все-таки ворухнулося всередині і Поліна перепросила, цим самим змусила Емілію здивуватися:

-Вибачте мою поведінку Емілія Михайлівна.

-Вибачаю,- з полегшенням видихнула Ема.

-Молодець Поліно, я завжди знав, що ти розсудлива дівчина,- Ігоря потішило те, що Поліна послухала його,- з твоєю мамою все буде добре, я всьому впевнений. Повір, ніхто з нас невинен у тому, що її зараз немає вдома. Але скоро вона повернеться і ми дізнаємося, що з нею трапилося насправді.