Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Непогано, — відповів він. — Пориви вітру незначні, а тиск тримається на одному рівні. У горах їм може бути несолодко, та нічого такого, з чим «Бугайчик» не впорається.

Я почула, як позаду відчинилися двері, й на терасу вийшли Мал із Тамарою. Вони були в селянському одязі, хутряних капелюхах і об’ємних вовняних пальтах.

— Вирушаємо? — поцікавилася Тамара. Вона намагалася набути спокійного вигляду, та я чула в її голосі погано стримуваний захват. Побачила, що позаду неї до шибки в очікуванні вердикту притискається Надине обличчя.

Ніколаї кивнув.

— Так, вирушаєте.

Тамарина усмішка засліплювала. Дівчина спромоглася стримано вклонитися, а тоді обернулася до Наді й подала їй сигнал. Та заверещала й кинулася до чогось середнього між танцем і епілептичним нападом.

Ніколаї засміявся.

— Могла б продемонструвати трохи ентузіазму.

— Бережіть себе, — сказала я та обійняла Тамару.

— Попіклуйся замість мене про Толю, — попросила вона. А тоді прошепотіла: — Кобальтове мереживо ми залишили в скрині. Вдягни його сьогодні ввечері.

Закотивши очі, я штурхнула її. Знала, що побачу їх усіх за тиждень, але сама здивувалася тому, наскільки сумуватиму.

Коли я розвернулася до Мала, запала напружена пауза. Його сині очі в сірому ранковому світлі яскраво сяяли. Рубець у мене на плечі смикнувся.

— Безпечної подорожі, моя суверено, — вклонився хлопець.

Я знала, чого від мене очікують, та все одно обійняла його. На мить він завмер, а тоді міцно обхопив мене руками.

— Безпечної подорожі, Аліно, — прошепотів мені у волосся й похапцем відійшов.

— Ми вирушимо в путь, щойно повернеться «Рибалочка». Сподіваюся побачити вас за тиждень цілими й неушкодженими, — сказав Ніколаї. — І привезіть нам трохи всемогутніх пташиних кісток.

Мал уклонився.

— Святі в поміч, мой царєвіч.

Ніколаї простягнув долоню, і хлопці поручкалися.

— Щасти, Орецев. Знайди жар-птицю, і коли все скінчиться, я подбаю про те, щоб тебе нагородили. Фермою в Удові. Дачею поблизу міста. Всім, чого захочеш.

— Усе це мені не потрібне. Просто… — Мал випустив руку Ніколаї й відвів погляд, — заслужи її.

Він поспіхом пішов до Прядки, а Тамара рушила назирці. Крізь скло я бачила, що вони розмовляють із Надею та Горшовим.

— Ну, — підсумував Ніколаї, — принаймні він навчився видовищно йти.

Ігноруючи болючий клубок у горлі, я сказала:

— Скільки часу нам знадобиться, щоб дістатися до Кеттердама?

— Два чи три дні, залежно від погоди та наших Верескунів. Полетимо на північ, а тоді попливемо Справжнім Морем. Так безпечніше, ніж подорожувати Равкою.

— Який він?

— Кеттердам? Він…

Закінчити думку йому не вдалося. Перед моїми очима майнула туманна тінь, і Ніколаї зник. Я завмерла, витріщившись на порожнє місце, де він щойно стояв, а тоді закричала, відчувши, як на моєму плечі зімкнулися пазурі, а ноги відірвалися від підлоги.

Помітила, що на терасу вискочили Мал з Тамарою. Хлопець стрибнув угору, схопив мене за талію і смикнув до себе. Я вигнулася, виписавши руками в повітрі арку, й кинула на нічєвою, що схопила мене, розпечене світло. Потвора затремтіла і вибухнула, не залишивши нічого. Я незграбною купою гупнулася на терасу, заваливши ще й Мала; з ран, залишених на шкірі пазурами чудовиська, струменіла кров.

Та вже за кілька секунд я підскочила на ноги, нажахана видовищем. Небо зробилося чорним від стрімких силуетів — крилатих монстрів, які рухалися не схоже на жодне природне створіння. Я почула, як у залі позаду здійнявся безлад; нічєвої кинулися на шибки, розбиваючи скло.

— Виведи решту! — крикнула я Тамарі. — Забери їх звідси!

— Ми не можемо тебе покинути…

— Я не хочу втратити ще й їх!

— Ворушися! — гаркнув на неї Мал, приклавши гвинтівку до плеча.

Хлопець цілився в чудовиськ, що атакували нас. Я шмагонула Розтином, але вони так швидко рухалися, що прицілитися не вдавалося. Витягнувши шию, я спробувала розгледіти в небесах Ніколаї. Серце несамовито калатало. Де Дарклінґ? Якщо потвори тут, він мусить бути десь поблизу.

Він налетів згори. Загорнутий, наче в мантію, у зграю власних потвор, які били в повітрі крильми, здіймаючи чорну хвилю, й мінилися, тримаючи господаря в повітрі; їхні тіла розлітались і притискалися щільніше, уникаючи Малових куль.

— Святі, — вилаявся Мал. — Як він нас знайшов?

Відповідь не забарилася. Я побачила затиснуту між двома нічєвоями червону постать; потвори глибоко вп’ялися в тіло свого полоненого чорними пазурами. Сергієве обличчя було біле, мов крейда, й нажахане, вуста промовляли нечутну молитву.

— Аліно, чи варто мені помилувати його? — поцікавився Дарклінґ.

— Дай йому спокій!

— Він доніс на тебе першому-ліпшому опричнику. Цікаво, що саме ти йому запропонуєш — милосердя чи справедливість?

— Я не хочу, аби його чіпали, — крикнула я у відповідь.

Думки шалено крутилися. Невже Сергій справді нас зрадив? Він був на межі, відколи закінчилася битва в Маленькому Палаці, та що, як хлопець запланував усе з самого початку? Можливо, він просто намагався втекти під час нашої сутички з ополченцями? Можливо, навмисно прохопився Жениним іменем? Йому так кортіло покинути Прядку.

Саме тоді я збагнула, що Сергій бурмоче не молитви,