Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Вона не зупинила мене, не сказала нічого. Просто стояла, дивлячись мені вслід, так само, як колись, багато років тому, коли ми обоє вірили, що нас чекає світле майбутнє.

Я пройшов ще кілька кроків, але відчуття, ніби залишив щось незавершене, не полишало мене. Слова Уляни, її погляд, цей невловимий смуток — усе це тягнуло назад, змушувало озирнутися. Та я знав: зробивши це, я знову потону в морі спогадів і втрат.

Уже за кілька метрів я почув за спиною її голос:

— Богдане! — вона все-таки покликала мене. Не обертаючись, я зупинився, відчуваючи її наближення. — Дякую тобі, що вислухав. Я не чекала, що ти це зробиш, і тепер я… мені легше.

Я не відповів, лише кивнув, сподіваючись, що вона побачить це.

Віддаляючись від дитячого майданчика, я відчув, як роздуми почали шикуватися в логічні ланцюжки. Ось воно — остаточне прощання. Ні слова більше, ні спогадів, ні докорів. Уляна стала для мене минулим, яке, попри всі болючі моменти, дозволяло зробити крок вперед.

Я повернувся до алеї і рушив далі парком. Останні промені сонця ковзали по деревах, їхнє світло падало на моє обличчя, і я несподівано зрозумів, що почуваюся вільніше. Порожнеча, що тягнулася роками, нарешті почала розчинятися, поступаючись місцем спокою.

Зараз, коли емоції вщухли, я вперше дозволив собі задуматися про Мар’яну. Вона була тією, хто змусила мене знову відчути. Її погляд, усмішка, навіть її невидима, майже іронічна турбота про моє життя, — усе це було настільки живим, що мимоволі відроджувало в мені бажання рухатися далі. Вона з’явилася в момент, коли я найменше цього очікував, коли я вже звик до своєї відстороненості. Але хіба я міг дозволити собі піддатися почуттям? Довгі роки я вчився тримати контроль над усім, бути владним, холодним, незворушним. Це моя зброя, моя броня. Відпустити її — значить стати вразливим, оголитися перед світом, перед нею.

Мимоволі, я уявив, як беру телефон і пишу Мар’яні. Що я сказав би? «Привіт, як ти? Я хочу побачити тебе, бо лише ти даєш мені відчуття, що я живий?» Ні. Я посміхнувся, усвідомлюючи, що так ніколи не зроблю.

Однак щось в мені повільно розтоплювалося, ніби льодяні стіни, які я будував роками, почали тріскатися від самої думки про неї. І вперше, можливо, за весь цей час, я не відчував страху. Можливо, варто спробувати дати цьому шанс. Можливо, моя сила не в тому, щоб приховувати свої емоції, а в тому, щоб визнати їх.

Я повернувся до компанії, прямуючи до свого кабінету. Секретарка піднялася назустріч і простягнула нову коробку цукерок, знервовано дивлячись на мене. Я мовчки взяв коробку, не дозволивши собі виказати жодної емоції. Ця гра зі записками вже давно перетворилася на щось більше, ніж безневинний флірт, і я розумів, що ця загадковість зачіпала мене більше, ніж мала б.

Зайшовши до кабінету, я поклав коробку на стіл поруч із купою документів, які чекали на підпис. Однак замість того, щоб негайно зануритися в роботу, витягнув попередню коробку. Дві цукерки ще залишилися, а разом із ними й записки, які я відкладав «на потім». Дивно, але я відчував якийсь непояснений потяг до цих маленьких аркушів із загадковими словами, що почали розривати звичний ланцюг моєї рутинної холодності. Я взяв одну з них — невеличкий аркуш із ледь помітним ламінованим блиском. Чіткі й впевнені літери свідчили, що авторка не боялася мене. Я прочитав: «Вона символізує те, що завжди зігріває в морозний день. Що це, якщо не тепле обіймання?»

Здавалося б, лише кілька простих слів. Але, чорт забирай, як же вони впливали на мене! Я завжди ставився до почуттів із презирством, вважав їх слабкістю, а ось тепер якась невідома мені жінка змушувала мене зупинятися посеред дня, витрачати час і... відчувати. Мій погляд на мить затримався на вікні. І я згадав, як мене обіймала Мар’яна, так тепло і ніжно водночас. Невже ці записки її рук справа? Не можу повірити! Мій світ, замкнений у холодному порядку, звик давати лише дистанцію. Але, можливо, саме в цьому був натяк, крок до чогось іншого.

Повернувши записку в коробку, я зрозумів, що мені більше не просто цікаво, хто вона. Мені було важливо. І саме це, мабуть, злило мене найбільше. Діставши останню записку, я розгорнув її повільно, ніби в ній було щось більше, ніж просто слова. Прочитав: «Вона нагадує про таємні моменти, коли ви відчуваєте, що не все є таким, яким здається. Що це, якщо не невеличкий виклик для вашого серця?»

Виклик? Для мого серця? Ледь помітна усмішка торкнулася моїх вуст — без сумніву, це влучний жарт. Я не дозволяв собі бути вразливим. Я завжди контролював все навколо, обираючи, що мене зачепить, а що — ні. Але ці записки наче відкривали нові грані моєї реальності, з якою я не хотів мати справу.

В моєму світі не було місця для романтичних ілюзій або емоційних захоплень. Все мало бути чітко розмежованим: робота — на роботі, емоції — у тіні. Я спостерігав, як мої думки непокоються, знову повертаючись до цієї дівчини, яка невідступно виснажувала мою впевненість. Залишаючи записку в коробці, я відчував, що став більш вразливим, і це викликало в мені гнів.

Я спрямував свій погляд на вікно. Стискаючи кулаки, я намагався зрозуміти, чому мені не вдавалося позбутися цього почуття. Відповідь, що виникла в голові, була незручна: можливо, я справді прагну чогось більшого, ніж лише матеріальних успіхів і влади. Це, звичайно, не було схоже на мене, але я не міг це ігнорувати.