Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Ти дорослішаєш не лише внутрішньо, але й зовні, Арнестія, — сказав одного разу Холідей під час чергового уроку. Його голос був теплим, але в ньому відчувалася серйозність. — Це не дивно, зважаючи на твої звірячі гени. Твоя природа змушує тебе рости швидше, ніж твої ровесники.

Арнестія на мить замислилася, погладжуючи шерстяний обідок на зап'ясті — символ її успіху у контролі над собою. Вона відчувала, як її тіло змінюється, стає сильнішим, а її почуття — гострішими.

— Це добре чи погано? — запитала вона, піднімаючи погляд на свого наставника.

Холідей посміхнувся і поклав руку їй на плече.

— Це ані добре, ані погано. Це те, ким ти є. І ти маєш навчитися використовувати це як силу, а не як тягар. У тебе є здібності, про які багато хто може тільки мріяти. Але разом із ними приходить і велика відповідальність.

Він говорив це щиро, адже бачив у Арне щось більше, ніж просто ученицю. Вона була особливою, і її потенціал вражав його з кожним днем. Її здібності не лише робили її унікальною, але й могли стати важливим ключем у боротьбі зі злом, яке продовжувало загрожувати їхньому світу.

Арнестія зітхнула, кивнула і повернулася до вправ, які їй задав Холідей. Вона знала, що її шлях тільки починається, і що попереду ще багато викликів, які доведеться подолати. Але вона була готова. Готова бути не лише сильною, але й відповідальною за свою силу.

У цей день цитадель була наповнена радістю та святковим шумом. Мешканці зібралися у головній залі, а вулиці були прикрашені прапорами та стрічками, що майоріли під легким вітерцем. У повітрі витав аромат святкових страв, а музика лунала звідусіль, створюючи атмосферу справжнього свята.

— Сьогоднішній день ми будемо пам'ятати довго! — вигукнув один зі старших воїнів, піднімаючи келих із вином. Його слова зустріли гучним схвальним ревом.

Молоді лицарі, щойно посвячені у Небесні Лицарі, стояли горді, але трохи ніякові під шквалом привітань. Їхні білі плащі зі знаком цитаделі здавалися ще яскравішими на фоні яскравого сонця, що пробивалося крізь кольорові вітражі.

Елей стояв серед них, тримаючи свій меч на поясі. Його обличчя сяяло від гордості, але в очах усе ще залишалася легка задумливість. Поруч із ним стояли його нові побратими, які разом із ним обіцяли віддано служити світлу.

— Ну що, новоспечений лицарю, як тобі бути в центрі уваги? — пролунав голос Арнестії, яка підійшла ближче. Вона була одягнена у світлу сукню, яка підкреслювала її елегантність, але її очі грайливо блищали, як завжди.

Елей, трохи збентежений, посміхнувся.

— Якщо чесно, трохи незвично. Але приємно бачити всіх щасливими.

— Ти заслужив це, — відповіла Арнестія, трохи нахиливши голову. Її слова звучали щиро.

Тим часом Люціус і Адалінда стояли осторонь, спостерігаючи за святом. Люціус тримав келих із вином, а на його обличчі грала легка усмішка.

— Це один із тих днів, коли можна хоча б трохи розслабитися, — сказав він, обернувшись до своєї дружини.

— Ти маєш рацію, коханий. Такі моменти треба берегти, — відповіла Адалінда, дивлячись на веселих дітей, які кружляли навколо своїх батьків.

Святкування тривало до пізнього вечора. Люди танцювали, співали та насолоджувалися їжею. У небі з'явилися перші зірки, а зала була наповнена теплим світлом свічок і сміхом.

Це був день, який нагадав усім, що навіть у світі, де панують небезпеки та тіні, завжди є місце для світла, радості та надії.

Святкування набирало обертів, і до пізнього вечора вся цитадель співала, танцювала та насолоджувалася довгоочікуваним моментом спокою. Величезний стіл у головній залі був заставлений стравами: запечене м'ясо, свіжий хліб, фрукти й солодощі, яких було вдосталь для всіх мешканців. Вино лилося рікою, наповнюючи келихи та підтримуючи загальну радість.

У центрі зали, під захоплені вигуки, танцювали молоді лицарі. Елей, хоч і не був надто вправним танцюристом, піддався настрою й дозволив Арнестії потягнути його у вир танцю. Її сміх дзвенів, ніби найпрекрасніша мелодія, а його незграбні кроки лише розважали глядачів.

— Ти що, ніколи не танцював? — жартівливо запитала Арнестія, посміхаючись.

— Ні, я більше мечем махати звик, ніж ногами! — відповів він, ледь стримуючи сміх.

Танці тривали, і невдовзі до них приєдналися й старші воїни, не відстаючи від молоді. Люціус, піддавшись вмовлянням Адалінди, теж став у пару зі своєю дружиною. Їхній танець був плавним і елегантним, як спогад про минулі часи.

— Дивися, батьки все ще можуть здивувати, — пожартувала Арнестія, звертаючись до Елея.

— Це точно, — кивнув він, щиро захоплюючись їхньою гармонією.

У кутку зали, де зібралися старійшини, Холідей розповідав одну зі своїх історій про давні битви. Його голос, хоча й трохи хрипкий від віку, був сповнений енергії.

— І тоді, коли здавалось, що все втрачено, ми прорвались через лінії ворога, — казав він, жестикулюючи руками, щоб підкреслити драматичність моменту.

Діти, які зібралися навколо нього, слухали, затамувавши подих, а їхні батьки лише усміхалися, знаючи, що старий любить додавати до своїх історій трохи вигадки.

Надворі біля багаття зібралися інші мешканці, насолоджуючись теплою атмосферою. Музиканти грали на лютнях і барабанах, а поруч із ними група жінок співала пісні, які передавалися з покоління в покоління.

Але свято не обмежувалося лише веселощами. Люціус помітив, як кілька молодих новобранців, уже посвячених у лицарі, трималися осторонь, обговорюючи майбутні завдання. Він вирішив підійти до них.

— Ви повинні насолоджуватися моментом, поки є можливість, — сказав він, поклавши руку на плече одного з юнаків. — Обов’язки не втечуть, але ці спогади залишаться з вами назавжди.

Хлопці кивнули, хоч і виглядали трохи сором’язливими, але скоро їхній сміх знову змішався із загальним шумом.

Ніч уже вступила в свої права, коли Люціус вийшов на балкон, щоб відпочити від гучного натовпу. Звідти відкривався краєвид на зіркове небо та луки, що оточували цитадель. До нього підійшла Адалінда, обійнявши його за руку.