Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Це був гарний день, — сказала вона, притулившись до нього.

— Так, — погодився він, вдивляючись у далечінь. — Хотілося б, щоб таких днів було більше.

— Вони будуть. Ми це заслужили, — впевнено відповіла вона.

Їхня розмова перервалася, коли до них приєдналася Арнестія.

— Що ви тут ховаєтеся? Я думала, ви залишили веселощі мені, — пожартувала вона.

— Просто старі кості потребують відпочинку, — відповів Люціус, усміхнувшись.

Троє стояли на балконі, милуючись нічним краєвидом, поки всередині зали життя вирувало, наповнюючи цитадель теплом і світлом. Цей день залишився у серцях усіх як один із найщасливіших моментів, який нагадував про цінність миру й родинної єдності.

Свято досягло свого апогею, коли до зали повернулися музиканти й почали грати запальні мелодії, що змушували навіть найсором’язливіших підніматися з місць і йти в танок. Елей, помітно розслабившись, сидів за одним із столів, коли до нього підбігла Арнестія.

— А ти що, вирішив відпочити? — запитала вона, ставши перед ним і зазирнувши в очі з хитрою усмішкою.

— Танцювати знову? Після того, як ти майже наступила мені на ноги? — пожартував Елей, перехиляючи келих з водою.

— Це був ти, хто наступив мені на ноги, — з удаваною образою відповіла вона. — А тепер, раз уже ти вирішив виправдовуватися, ходімо!

Вона схопила його за руку й потягла на танцмайданчик. Їхній танець був більш впевненим, ніж раніше. Їхні погляди перетиналися, і час від часу Арнестія сміялася, коли Елей робив незграбні кроки.

— Знаєш, ти змінився, — сказала вона під час паузи в танці. — Раніше ти був таким серйозним, а тепер навіть жартуєш.

— Це ти мене змінила, — відповів він, дивлячись на неї теплими очима.

Арнестія зніяковіла на мить, але швидко відвернула погляд.

— Ой, не вигадуй, — сказала вона, але на її обличчі розцвіла легка рум’яність.

Коли музика закінчилася, вони вийшли на терасу, щоб трохи відпочити. Вечірній вітерець приємно охолоджував їхні обличчя. Арнестія сперлася на поруччя й подивилася на нічне небо.

— Гарно, правда? — промовила вона.

— Дуже, — тихо відповів Елей, але дивився не на небо, а на неї.

Вона повернула голову й зустріла його погляд. Її серце затремтіло, але вона зробила вигляд, що нічого не помітила.

— Чого ти так дивишся? — запитала вона, намагаючись зберігати спокій.

— Бо ти... — Елей зупинився, неначе зважуючи кожне слово. — Ти неймовірна. Я навіть не знаю, як описати це словами.

— Ти смішний, — Арнестія усміхнулася, але її голос був м’яким. — Знаєш, я завжди вважала тебе трохи дивним. Завжди з мечем, завжди такий серйозний. Але тепер... тепер ти інший.

— Інший? — запитав він, нахиляючись трохи ближче.

— Ти став ближчим, — сказала вона, дивлячись йому в очі. Її голос став тихішим, а щоки знову зарум’янилися.

Елей ще трохи наблизився, і між ними залишилося лише кілька кроків.

— Арнестіє, — прошепотів він. — Ти знаєш, що ти для мене дуже важлива?

Вона хотіла щось сказати, але її голос зник. Її серце калатало так голосно, що вона боялася, що він почує.

— Елею, — тихо промовила вона, але її слова перервалися, коли хтось голосно покликав їх із зали.

— Арнестіє! Елею! Ви що, ховаєтеся від усіх? — почувся голос Люціуса.

Вони обоє різко відвернулися один від одного. Елей почухав потилицю, а Арнестія швидко повернулася в залу, зробивши вигляд, що нічого не сталося.

Люціус уважно подивився на Елея.

— Щось ти почервонів, хлопче. Не захворів? — запитав він із підозрілою усмішкою.

— Ні, все гаразд, — відповів Елей, намагаючись приховати своє хвилювання.

Люціус ще кілька секунд дивився на нього, але нічого не сказав. У його очах промайнуло розуміння, але він вирішив залишити це для себе.

У той вечір Елей і Арнестія намагалися уникати один одного, але в їхніх думках ще довго лунав той момент, коли все могло змінитися.

Після вечері гості почали розходитися по кімнатах, але святковий дух усе ще панував у цитаделі. Люціус стояв біля одного зі столів і обговорював із Холідеєм нові перспективи для молодих лицарів. Адалінда, тримаючи в руках келих вина, спілкувалася з іншими дружинами лицарів. Її м’яка усмішка і теплий голос привертали увагу, але вона краєм ока весь час спостерігала за своїм чоловіком.

Арнестія, втомлена від танців і шуму, вийшла у внутрішній сад, шукаючи тиші. Там було спокійно, чути було лише шелест листя і легкий спів цвіркунів. Вона сіла на лавку, намагаючись зібратися з думками після дивної розмови з Елеєм.

— Знову втекла? — почувся тихий голос позаду.

Арнестія різко повернулася і побачила Елея, який стояв біля входу в сад.

— Просто хотіла побути трохи на самоті, — відповіла вона, намагаючись виглядати спокійною.

Елей підійшов і сів поруч, уважно дивлячись на неї.

— Ти справді виглядаєш трохи втомленою. Святкування виснажує?

— Мабуть, — тихо промовила Арнестія. — А ти чому тут? Теж утік від галасу?

Елей усміхнувся.

— Можна і так сказати. Але, якщо чесно, я прийшов тебе знайти.

Арнестія здивовано подивилася на нього.

— Навіщо?

— Хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Ти якось раптово пішла.

— Просто... багато думок, — зізналася вона. — Але нічого серйозного.

— Якщо щось турбує, ти можеш поговорити зі мною, — сказав Елей, його голос був щирим і спокійним.

Арнестія усміхнулася, але нічого не відповіла. Вона подивилася на зоряне небо, намагаючись приховати легке хвилювання.

— Знаєш, — почав Елей, трохи повагавшись. — У цей день я багато думав. Про те, як змінилося моє життя. І ти в цьому відіграла не останню роль.

Арнестія повернулася до нього, її погляд був м’яким.

— Я? — запитала вона.

— Так. Ти завжди була поруч, підтримувала, навіть коли я сам у собі сумнівався. І за це я тобі дуже вдячний, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі.