Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Ти теж багато для мене значиш, Елею, — відповіла вона тихо.

Їхні погляди зустрілися, і на мить час, здавалося, зупинився. Але їх перервав різкий голос Люціуса, який лунав десь із-за стіни:

— Арнестіє! Де ти? Іди сюди, твоя мати хвилюється!

— Мабуть, мені пора, — швидко сказала вона, встаючи. — Гарної ночі, Елею.

— І тобі, — відповів він, проводжаючи її поглядом.

Коли Арнестія зникла за дверима, Елей залишився сидіти в саду, дивлячись на зоряне небо. Він відчував, як серце калатало, і зрозумів, що цього дня щось змінилося. Не лише для нього, але й для Арнестії.

Елей сидів у тиші саду, його погляд був спрямований у далечінь. Зоряне небо навіювало йому спогади, які він давно намагався поховати в глибинах своєї душі. Його пальці машинально крутили амулет, подарований йому Люціусом у день, коли той пообіцяв навчити його бути сильним.

Він повернувся думками до тих часів, коли битва з демонами залишила глибокі шрами на його серці. Тоді, після втрати побратимів і жахів, які він пережив, він щоночі бачив кошмари. Кожен день починався з тренувань, які тривали до повного виснаження. У кожному помаху меча, у кожному кроці на арені він намагався заглушити той біль і страх, які розривали його зсередини.

"Це слабкість," — часто повторював він собі тоді. — "Я не маю права на неї. Якщо я знову підведу, як у той день, то втратимо більше." Він пам'ятав, як кров заливала його обличчя під час тренувань, і як Люціус приходив у той час, щоб зупинити його.

— Елею, припини, — казав Люціус тоді, його голос був спокійний, але сповнений твердості. — Сила — це не тільки вміння битися. Вона також у здатності прийняти свої поразки й рости далі.

Тоді Елей не слухав. Його розум був затуманений люттю й відчаєм. Але час минав, і він почав розуміти, що Люціус був правий. Він поступово знаходив у собі внутрішню рівновагу, але цей шлях був довгим і тернистим.

Елей згадав, як одного разу під час чергового тренування, коли він упав від перевтоми, саме Арнестія допомогла йому піднятися. Вона не сказала жодного слова, лише простягнула руку, а потім сиділа поруч, чекаючи, поки він прийде до тями. Тоді її мовчазна підтримка була для нього важливішою за будь-які слова.

Зараз, сидячи в саду, він розумів, наскільки далеко він зайшов із того моменту. Він більше не був тим хлопцем, який губився у власному болю. Тепер він був лицарем, готовим захищати світ, але водночас він залишався тим, хто цінував людей поруч. Особливо одну людину.

Елей м'яко усміхнувся, пригадавши теплий погляд Арнестії. Її підтримка ніколи не зникала, навіть у найважчі моменти. І тепер він усвідомлював, що його шлях і її тісно переплетені, хоча він ще не знав, куди це приведе.