Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

― Хантере, ні! ― схопилась Лета.

― Розенбаум, стій!

Вони кинулись за ним, проте Хантер вже стояв на краю обриву, підіймаючи руки. Ось-ось він мав прикликати тьму…

― Не роби дурниць! ― заволав Адам.

Несподівано Джуліан зупинився. Не те, щоб він прислухався до слів Адама, чи до Лети… йому справді було байдуже і він був готовий у цю мить застосувати магію. Хлопець був явно не в тому стані, аби роздумувати ясним розумом. Він не міг змиритися з тим, що Анна працює на Зевса з власної волі… він хотів забрати кляту книгу, знищити її і все з’ясувати…

Та в одну мить він зненацька передумав діяти нерозсудливо.

І причиною тому стало…

― Чорт мене візьми… ― проговорив хлопець, схиляючи навприсядки, аби поглянути в глибину розколу.

― Що? Що там таке? ― підбігла Лета.

Як виявилось, туман на дні розщелини уже розсіявся. Тепер було дуже добре видно, що ландшафт у глибині розколу такий же, як і тут. Ніяких водойм, тільки кам’янистий ґрунт. Отже, лізти буде небезпечно…

Та не це стало основною проблемою.

Суть була в тому, що в глибині розколу розвелася ціла купа невідомих чудовиськ із гігантськими панцирами, довгими хвостами й гострющими кігтями. В загальному вони нагадували ящірок-переростків, у котрих пройшла якась мутація, внаслідок якої вони стали власниками гострих, наче кинджали, кігтів і зубастих щелеп.

― Та щоб тебе, ― вилаявся Джуліан. ― Я так і знав, що як не слизняк, то ящірки-переростки! Прекрасно! Тепер точно не спустимось…

― Ну, знаєте… ― прошепотіла Лета. ― Я досить швидка і могла б…

― Ні, ― одразу ж заперечив Адам, випроставшись і рушивши до їхнього вогнища, аби знову сісти на колоду. ― Аби дістати Книгу заклинань одного із нас недостатньо.

Джуліан також підвівся і разом з Летою направився до Адама.

― Вперше за все життя погоджусь із Шамберлейном, ― зронив він. ― Аби дістати осколки душі, Білолиций відправляв на Виклики цілу купу своїх посланців. До слова, повмирали всі, крім нас. А ця Книга…

― Так, ― сказав Адам. ― Гадаю, Аїд ставив її вище за всі ці осколки. Якщо в осколках таїться велика сила, то в Книзі заклинань ― уже способи її застосування. Аби дістати її, доведеться добре постаратись.

― Не розумію, ― замислилась Лета, спираючи голову на лікті. ― Якщо ця Книга містить такі небезпечні закляття, чому ж було просто не знищити її?

― Слушне запитання, ― зронив Адам. ― Та відповідь надто проста. Така ж, як і відповідь на питання, чому найвеличніші правителі світу гребли під себе стільки золота, хоча вже й так мали його цілу купу? Чому вони, сидячи на купі золота, продовжували завойовувати цілі королівства і спустошувати міста?

Лета закусила губу.

― Але ж Аїд… він… мені здалось, він був зовсім…

― Він анітрохи не інакший, Летунчику, ― сумно сказав Джуліан. ― Так, в кінці кінців, він виявився не антагоністом, але… подумай тільки, він мав у своєму розпорядженні магію такої сили… і при цьому всьому залишався прикованим ланцюгами до власного трону в якомусь гнилому тюремному світі? Де в цьому хоч крихта логіки?

Почувши ці слова, Лета зовсім поникла. Адам поглянув на Хантера надто багатозначним поглядом.

― Він просто боягуз, от і все, ― підсумував Хантер. ― Він не зміг остаточно вбити свого брата-психопата, цим самим створивши нам кучу проблем, пригрів біля себе диявольську книжечку, а сам при цьому всьому сидів собі на тронику там, де його ніхто не міг дістати, за одно сховавши зброю, здатну його вбити, далеко і глибоко… ха-ха-ха, от з чим-чим, а із загадками і всякими іграми з цим любителем синього полум’я вже точно ніхто не зрівняється… пробач, Лето, але твій батя ― боягузливий козел.

Лета не зронила ні слова. Схоже, ці слова і справді зачепили її…

Однак, зненацька озвався Адам, кого Джуліан взагалі не очікував почути у розмові такого типу. Він холодно сказав:

― Його теж можна зрозуміти…

Але звучало це не надто впевнено. Наче слова Джуліана зненацька зруйнували усі переконання про Аїда в голові Адама… неначе змогли в одну мить відкрити хлопцеві те, до чого він раніше ніколи не додумувався сам…

― Зрозуміти? ― фиркнув Джуліан. ― Тоді й Айвазіс можна зрозуміти. Бо вона була психована. Бо то хвороба і вона не винна, що в шість років власними руками перерізала горлянки своїх батьків. А взагалі… чому тебе це так зачепило, Шамберлейн?

Джуліан не намагався звучати із презирством, однак Адам раптом різко піднявся на ноги й відійшов від вогнища.

Хантер, нічого не торопаючи, повернувся до Лети:

― Що я такого сказав? ― бовкнув він, піднявши брови у здивуванні.

― Правду, ― озвалась Лета багатозначним тоном. ― Ти сказав правду.