Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

у стані турії, постійно. Щодо решти, то більшість із нас теж там побували, хоча б на мить. Більшість із нас, навіть якщо це тривало дві хвилини, випадково переживали незбагненне відчуття цілковитого блаженства, ніяк не пов’язаного з тим, що на той час відбувалось у зовнішньому світі. У певний момент ви звичайний собі Джо, який проживає своє нудне земне життя, аж раптом — що це? — нічого ніби не змінилось, але ви відчуваєте, що на вас зійшла благодать, вас проковтнуло диво, затопило блаженство. Все — без жодних видимих причин — стало досконале.

Звісно, для більшості з нас цей стан минає так само швидко, як і настає. Це ніби вам показали вашу власну досконалість, щоб подражнити й заманити, а потім швидко викинули назад у звичну реальність на купу старих турбот і бажань. Упродовж століть, люди намагались утримати стан блаженної досконалості за допомогою всіх можливих зовнішніх засобів — через наркотики, секс, владу, адреналін, накопичення красивих речей — але так і не втримали. Ми всюди шукаємо щастя, тому схожі на жебрака з притчі Толстого, який сидів на горщику із золотом, випрошуючи копійки у перехожих, і не знав, що його багатство весь час було просто під ним. Ваш скарб — ваша досконалість — вже є всередині вас самих. Але щоб заявити свої права на неї, ви маєте облишити вічну суєту вашого розуму і забути про бажання еґо, а увійти в тишу серця. Кундаліні-шакті — абсолютна енергія божественного — запровадить вас туди.

Ось по що сюди приїхали всі ці люди.

Коли я спершу написала це речення, то мала на думці лише таке: ось чому сто учасників ретриту з усіх куточків світу приїхали до індійського ашраму. Але правду кажучи, всі святі, йоги та філософи погодились би з ширшим контекстом цієї фрази: саме по це прибули сюди на землю всі ми. Як стверджують містики, пошук божественного блаженства — це і є мета людського життя. Для цього ми народились і заради цього витримуємо біль і терпіння — задля шансу відчути безконечну любов. І коли ви вже натрапили на божественність всередині себе, то чи можете ви її втримати? Бо якщо можете, то на вас чекає… блаженство.

Увесь ретрит я провела на задвірках храму, спостерігаючи за учасниками, поки вони медитували у напівтемряві й цілковитій тиші. Моя робота — пильнувати, щоб їм усім було зручно, стежити, щоб ніхто не вскочив у халепу, за потреби допомагати. Вони всі взяли на себе обітницю мовчання на весь час ретриту, і день у день я спостерігаю, як вони дедалі глибше занурюються у тишу, яка потім поглине весь ашрам. З поваги до учасників ми весь день ходимо навшпиньках і навіть їмо мовчки. Від балачок не залишилось ані сліду. Навіть я замовкла. Довкола запанувала тиша, як посеред ночі, втихомирене позачасся, яке можна пережити лише о третій ночі на самоті — а тут воно оприявнилося посеред білого дня у багатолюдному ашрамі.

Поки ці сотні душ медитують, я і гадки не маю, про що вони думають і що відчувають, але знаю, що вони прагнуть відчути, і тому весь час молю Бога від їхнього імені, пропонуючи йому дивні угоди, як, наприклад, віддати цим чудовим людям усі ті благословення, якими планував обдарувати мене. Я не маю наміру входити в медитацію, коли медитують учасники ретриту. Я повинна пильнувати їх, а не свій духовний прогрес. Але щодня відчуваю, як мене підіймає хвиля їхньої колективної духовної жаги, так само як грифи піднімаються, використовуючи потоки гарячого повітря, що йде від землі, і ширяють значно вище, ніж на це здатна сила їхніх крил. Тому нічого дивного в тому, що зі мною сталося.

Якось у четвер по обіді на задвірках храму, посеред моїх робочих обов’язків я раптом перенеслася через портал Всесвіту і опинилася на долоні у Бога.

67

 

Як читач і людина у стані духовного пошуку я завжди дуже дратуюся, коли, читаючи чиїсь духовні мемуари, доходжу до того місця, де душа просить вибачення і покидає цей простір і час, щоб розчинитись у безконечності. Від Будди до святої Терези, суфійських містиків і моєї власної гуру — стільки великих душ протягом століть намагалися висловити, як це — злитися з божественним, але мене не вдовольнило жодне з їхніх пояснень. Щоб змалювати цю подію, зазвичай вдаються до фрази, яка мене просто бісить: «Це неможливо описати словами». Навіть найкрасномовніші оповідачі релігійних переживань — як от Румі («облишив усі зусилля і прив’язав себе до рукава Бога») чи Гафіз, котрий стверджував, начебто він і Бог — як два товстуни, що живуть у маленькому човнику: «Ми весь час натикаємось один на одного і регочемо», — навіть ці поети мене не задовольняють. Я не хочу про це читати. Я хочу це відчути сама. Шрі Рамана Магарші, улюблений індійський гуру, часто говорив своїм учням про трансцендентний досвід, а потім закінчував свій виступ наказом: ідіть і перевірте самі.

Ось тепер і я перевірила. Не хочеться казати, ніби те, що я пережила того четверга по обіді в Індії «неможливо описати словами», бо саме так воно і є. Втім, я таки спробую це змалювати.

Ось як воно було. Я провалилась у кротячу нору Абсолюту і в цій колотнечі раптом усвідомила, як улаштовано світ. Я покинула своє тіло, свою кімнату, планету, переступила через час і пірнула в безодню. Була всередині безодні й одночасно самою безоднею, а також спостерігачем за безодною — все разом. Це було місце безмежного спокою і мудрості. Безодня була свідома й розумна. Безодня була Богом, отже, я була всередині Бога. Але не в грубій фізичній формі, не так, що ось я, Ліз Ґілберт, застрягла у волокнах Божого стегнового м’яза. Я просто була частиною Бога. До того ж я сама була Богом. Була одночасно і малесенькою часткою Всесвіту, і завбільшки з увесь Всесвіт. «Усі знають, що краплі зливаються з океаном, але лише одиниці пізнали, що океан зливається з краплями», — писав мудрець Кабір. І тепер я можу особисто засвідчити, що він казав правду.

Те, що я переживала, не було галюцинацією. Це була життєва подія, хоча — так — я потрапила до раю і відчула таку безмежну любов, що навіть не могла її уявити. Втім, вона була не ейфорійна, а радше приголомшлива. У мені не залишилося достатньої кількості еґо і пристрасті, щоб викликати ейфорію та збудження. Все стало очевидно. Так ніби ви тривалий час споглядали оптичну ілюзію, напружуючи зір, щоб вловити обман, аж раптом ваша увага почала зміщуватися і ось — нарешті ви все бачите чітко — дві вази насправді виявилися двома обличчями. І якщо ви розпізнали оптичну ілюзію одного разу, то вдруге вже не поведетеся на цей фокус.

«То це і є Бог, — подумала я. — Вітаю нашу зустріч!»

Місце, де я опинилася, не було схоже ні на що земне. Воно було ні світле, ні темне, ні велике, ні мале. Це було не зовсім місце, і я не зовсім стояла, і то вже не зовсім була я. Думки досі пропливали у моїй свідомості, але вони були скромні, тихі і чемно спостерігали за тим, що відбувається. Я не тільки