Читати книгу - "Божа кара"

— Максиме, ану виглянь у вікно, то не коні мимо пробігли?

— Та які там, діду, коні! — відповідав щоразу Максим. — За ними вже й слід прохолонув.

(Нині, оглядаючись на ті роки далекі, Максим ладен був одкусити собі язика: ну хіба важко було утішити старого, що йому то не вчулося, що коні і справді протупотіли мимо їхнього двору!)

— Е-ех!.. — чи то схлип, чи то стогін виривався з старечих грудей, і дід одвертавсь до стіни…

Дід так і помер — до стіни обличчям…

А в Максима на все життя — незборима туга за кіньми. Не за отими заїждженими шкапами, що лишилися подекуди в колгоспах, а за дужими й гордими, вітрами розчесаними, сонцем облитими, викоханими в безмежних степах та на зелених лугах тваринами, в кожному рухові яких дика, неприборкана сила.

Був такий у колгоспові їхньому, був. Навіть дід з осторогою підходив до нього. Ухопив якось бригадира за густющу чуприну, підняв у повітря — замалим чоловік не облисів. Виводили зі стайні: двоє дужих чоловіків з усіх сил тримали за поводи, а він гриз сталеві вудила, аж піна летіла, а він схрапував дико (здавалось Максимові, що не повітря виривається з розширених ніздрів — вогонь), а він ставав дибки, молотив повітря могутніми копитами й, немов граючись, одривав чоловіків од землі.

— Чорт!.. Сила нечиста! — вигукував у захваті дід.

Нікого не підпускав до себе той звірюга, навіть на діда косував вогняним оком, нікого, окрім Максима.

Малий заходив без страху в дубове стійло, протискався поміж ногами, як між колонами, добирався до ясел, — жеребець нахиляв голову, тепло дихав в обличчя, дотикався губами, такими м’якими та ласкавими, що Максим аж сміявся од насолоди, і не було в цей час ріднішої для нього істоти.

Жеребця звали Ураганом, і в нього й справді було щось від урагану, що все зміта на своєму шляху.

Ось цього Урагана й надумався змайструвати Максим.

І знову — зошит. І знову ескізи, ескізи (як би здивувався Максим, коли б йому сказали, що те, що він малює, має назву «ескізи») — силуети коня, який немов повертався з далеких років до нього. З отого лугу понад Сулою, такого нині пустого й сумного, що дивитись на нього — серце стискається.

Не пробіжить. Не протупоче. Не заірже до самісінького неба.

Ех!..

Одмахувався з прикрістю од дружини, в голові якої одне: он і Яким цеглу дістав, і Петро, а ти що собі думаєш?

— Та одчепися ти од мене з тією цеглякою!

Не будинок майбутній пече зараз Максимові, а кінь. Стоїть як живий перед очима, гаряче диха в обличчя.

— Буде тобі й цегла, і камінь. Осьо лишень змайструю коня…

Дістав оцинкованої бляхи, не один день вирізав та вистукував, навіть серед ночі підхоплювався. Проснеться Маруся, за вікном місячно, ясно, як серед дня, а в дворі щось тюк та тюк, наче дятел. «Господи, знову піднесло! Та чи в нього шило у сідниці, чи колючка у боці?» Максим горів день і ніч, поки одного разу якийсь урочистий, аж на себе не схожий, ступив до хати:

— А йди глянь.

Вирізаний, викутий з бляхи, жеребець стояв як живий. Ні, не стояв — застиг на скаку: ще секунда, ще мить — і знову зірветься, і тоді його ні наздогнати, ні перейняти.

— Ну як? — У голосі Максима вже прорізувалися ревниві нотки.

— Ловкий! — замилувалася Маруся конем. — Як живий!

— А ти казала… — Вдячний, Максим пригорнув Марусю до себе.

— Ти що? Люди побачать! — випручалася з обіймів Маруся.

— Хай бачать! — Максим ладен був обійняти зараз увесь світ. — Ось побачиш, яким він буде угорі, на димареві!

«Ну, слава Богу, теперечки візьметься за хату», — думала Маруся. Уже міркувала, куди поїдуть по цеглу, де діставатимуть того каменю дикого, як підступитися до голови, щоб виписав цементу й лісу (на свого чоловіченька не дуже покладала надію), аж уранці Максим, провідавши коня, вернувся похмурий, як ніч:

— Не те.

— Що не те? — похолола Маруся.

— Кінь не такий! — сказав Максим роздратовано. — Не годиться з бляхи. Блищить, як каструля начищена!

— Та якого ще коня тобі треба! — закричала вже сердито Маруся. — Чіпляй цього й не вигадуй! — Наче вже й хата стояла збудована, й димар стирчав посеред даху.

— Еге, чіпляй… Як я його вже потовк…

У Марусі, що саме поралася коло печі, й горщик випав із рук…

Цього разу Максим дістав десь латуні.

І знову ночі безсонні, бо й кінь на отих ескізах не такий, як уявлявся Максимові. Чогось не вистачало щоразу, щоб був як живий. Максим аж схуд, над конем тим мордуючись. А Марусі вже починало здаватись, що доки вони житимуть, доти її чоловічок прицюцькуватий коня майструватиме.

Максимові й помовчати б: хай би заспокоїлась жінка. Та нечистий смиконув за язика:

— Так! Так і діти не родяться! Ох і дурна ж!

— Еге, дурна! Бери та женись на розумній!

— Та де ж я її, розумну, знайду? — розсміявся Максим.

— Знайдеш… Уже знайшов… По всьому селу дзвін іде, одна я нічого не відаю! — По обличчі Марусиному вже котилися сльози.

— Ти що? — витріщив очі Максим. — Про що дзвін?

— Про навчительку, про кого ж іще!..

* * *

Отут, поки Максим прийде до тями, розповімо коротенько про вчительку. Або «навчительку», як ії назвала Маруся.

З’явилася вона в селі минулого літа, якраз перед початком нового навчального року. Прибилася, казали, з великого міста, замалим що не з Києва. Та не сама, а з синком, ще немовлям. «Еге, — зметикували одразу в селі, — та вона не інакше як покритка! Десь, бач, нагуляла та й утекла подалі од сорому». І хоч учителька в той же день, як появилася в селі, розповіла цікавим кумасям, що була таки в шлюбі, та розвелася з чоловіком, — хто тому повірив, а хто й далі тримався попередньої версії: «Покритка, покритка, і не кажіть! І синок у неї байстрюк, на байстрюка он і схожий!» І цим, останнім, вірили охочіше, ніж першим, бо диму, як мовиться, без вогню не буває, бо чого б то їй кидати місто та забиватися в село, де кожне ще з пелюшок цілиться податись до міста. Цей аргумент був найвагоміший, подіяв він і на Марусю, тільки не на Максима:

— Ти що, під спідницю їй заглядала?

— Люди он кажуть…

— Люди!.. Люди й не таке сплетуть, лиш би грязюкою обкидати. В самих чорно в роті, то й іншого сажею мажуть.

— А звідки в неї дитина? — не здавалася