Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

А от Юнта була, щодо цього всього, зовсім іншої думки. Жінка рвала і метала. Вона, повернувшись з аеропорту, почала обдзвонювати усіх своїх знайомих і розповідати яким її Роан виявився наглим чоловіком.

Вона не скривала своєї ненависті до чоловіка. Навіть більше – грубого презирства. Вона ж бо є головним спеціалістом в літературі. А хто він? Хто він без неї? Він без неї просто ніхто!

– Ти собі не уявляєш! – мало не кричала вона в трубку своїй подрузі. – Ти собі уявляєш! Він відмовився їхати! Он як воно вийшло! У відпустку його відпустила, називається!

Та щось не зрозуміле відповідала. Але видно, не дуже вже й сильно підтримувала погляди своєї подруги. Тому дуже швидко сказала, що у неї якісь невідкладні справи і вони попрощалися.

Юнта злилася. Вона бісилася, наче капризна, розбещена дитина у якої відібрали улюблену іграшку. Адамчик весь цей час сидів поруч. Він увесь час підтакував мадам Юнті. так як чогось більш зрозумілішого від нього добитися було не реально. Але глибоко в душі він вже бачив перемогу. Бачив і насолоджувався цим.

Адже, це саме він подзвонив і розказав їй про те, що Роан відмовив йому. І звичайно, доклав там багато чого ще й від себе. Він ненавидів Роана вже давно. Адже, це він а не цей «вискочка», мав одружитися з дочкою шанованого пана Коркома Велима. І він мав мати все: славу, гроші, популярність, красу. Він – а не Роан.

І ось тепер, нарешті він доб’ється свого. І як що не зможе добитися того, що давно належиться йому по праву, то бодай нашкодить.

Тому він весь час так в’ється біля Юнти. Хоча вона до нього так само холодна як і до свого законного чоловіка. Але він готовий повзати на колінах біля неї, головне аби отримати своє. І йому не потрібні ніякі оці ванільні любовні погляди, близькість тіл а тим паче душі і все решта. Так само як і Юнті.