Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Квартира була тихою. Ніка тільки-но вийшла з душу, загорнута в м’який халат, сіла біля вікна з чашкою чаю. Сьогодні з неї офіційно зняли всі обвинувачення. Її ім’я очистили. Її репутація врятована.

Вона мала б радіти, але в душі було порожньо. Після всього — залишилися тільки спогади, біль і невизначеність.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

Ніка відкрила й застигла. Перед нею стояв Адріан. В руках — пляшка червоного вина і коробка з тістечками. Він був у повсякденному одязі, без ділового холодного вигляду. Його очі світилися теплом.

— Можна зайти? — м’яко спитав він.

Ніка мовчки відійшла вбік, дозволяючи йому пройти.

Вони сіли на диван. Атмосфера була ніяковою, але теплою.

— Я довго думав, як подякувати тобі, — сказав Адріан, наливаючи вино. — Але зрозумів, що ти заслуговуєш не лише на подяку, а на правду.

Ніка подивилася на нього з цікавістю і тривогою водночас.

— Я кохаю тебе, Ніко. Все ще. І завжди кохав. Той рік без тебе був пеклом. Я не жив, я існував. Кожного вечора я уявляв, як ти лягала спати, чи щаслива ти, чи думаєш про мене… — його голос зірвався.

Ніка відвела погляд. Її долоні тремтіли.

— Але ти… тоді… Ірен… — прошепотіла вона.

— Я був дурнем. Я повірив у брехню, дозволив собі втратити тебе. Але Ірен зникла з мого життя остаточно. У мене немає дитини. Є тільки я. І є ти. — Він наблизився до неї.

— Я не знаю, чи зможу пробачити… — сказала вона ледь чутно.

— Я не прошу пробачення одразу. Я прошу лише шанс. Ще один. Дозволь мені бути тим, хто берегтиме тебе, любитиме тебе й ніколи не зрадить.

Мовчання затягнулося.

Ніка підвела на нього очі. У них більше не було гніву. Лише біль і ніжність. Вона довго боролася з собою, але серце не витримало.

Вона простягнула руку й торкнулася його пальців. Тихо. Ніжно.

Адріан не стримав усмішки. Він нахилився ближче й поцілував її — м’яко, з теплом, з тією трепетною любов’ю, яку носив у собі всі ці місяці.

Ніч була тиха, вуличні вогні м’яко падали крізь фіранки, утворюючи тіньові візерунки на стінах. Вино залишилось недопитим, смаколики — забутими. Між ними більше не було стін, лише роки болю, кохання, втрат — і палке бажання знову бути разом.

Ніка стояла біля вікна, її силует у приглушеному світлі здавався крихким і водночас неприступним. Адріан підійшов до неї ззаду, обережно торкнувся плеча. Її тіло здригнулося, але вона не відступила.

— Я так сумував за тобою… — прошепотів він, його голос тремтів.

Ніка повільно обернулась. Її погляд — змішання болю, любові та бажання. Її пальці ковзнули по його щоках, а потім по губах. Він нахилився, і їхні уста знову злилися у поцілунку — пристрасному, вимоленому часом.

Він знімав з неї халат повільно, мов відкривав щось святе, до чого боявся торкнутись. Її шкіра тремтіла від кожного його дотику. Вона, здавалося, розчинялась у його руках, як колись, ще  до болю.

Вона не опиралася — навпаки, її пальці впліталися у його волосся, вела його до себе. Вони втрачали зв’язок із часом — були лише вони, тепло тіла, шалений ритм сердець. 

Їхні тіла торкалися одне одного в ніжному танці бажання — без поспіху, без метушні, кожен рух був продовженням почуття. Ніка зітхала у нього на вустах, її тіло тремтіло під його дотиками, відгукуючись на кожен імпульс.

Вони кохались довго, пристрасно, з відчаєм і надією. Це була не просто фізична близькість — це було повернення, зцілення, спокій. Вона втопала в його обіймах, в його подиху, в його серці.

Коли все закінчилось, вони ще довго лежали поруч, притискаючись одне до одного. Її голова лежала на його грудях, а пальці повільно ковзали по його шкірі, мовби малювали спогади.

— Я боюсь знову втратити тебе, — прошепотіла вона.

— Тепер я ніколи не відпущу, — відповів він, цілуючи її у волосся.

За вікном починало сіріти, світло нового дня огортало їх, мов благословення. Вони знову були разом. І цього разу — назавжди.