Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

на верхівці пагорба якогось юнака, що стояв оголений по пояс біля занедбаного маяка і періщив сам себе батогом з вузлуватих мотузок. Його спина була позначена червоними поперечними смугами, і з цих рубців сочилася тонкими цівками кров. Водій вантажівки зупинився на узбіччі і дивився разом зі своїми двома супутниками, роззявивши рота, на це дивовижне видовище. Один, два, три... вона почали рахувати удари. Після восьмого удару юнак припинив своє самобичування, побіг до узлісся і почав страшенно блювати. Закінчивши блювоту, він знову схопив батога, щоб далі себе шмагати. Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять...

—  О, Форде! – прошепотів водій. Його колеґи-близнюки були також приголомшені.

—  Фордоньку милий! – зойкнули вони.

За три дні, наче стерв’ятники на падаль, злетілися репортери.

Лук, що його було вже висушено й загартовано над легеньким вогнем з вогких зелених гілок, був цілком готовий. Дикун уже взявся за стріли. Він застругав і висушив тридцять ліщинових прутиків, зробив гострі наконечники з цвяхів, а на другому кінці стріл акуратно прорізав заглибини для тятиви. Однієї ночі він учинив рейд на Паттенгемську птахоферму і тепер мав досить пір’я для оснащення цілого арсеналу зброї. За оздобленням стріл пір’їнами його й застав перший репортер. Той безшумно підступив до нього ззаду в своїх пневматичних черевиках.

—  Доброго ранку, містере Дикун, – привітався він. – Я тут зі «Щогодинного радіо».

Здригнувшись, немовби вжалений змією, Дикун зірвався на ноги, розкидавши навсібіч стріли, пір’я, горщичок для клею і пензлик.

—  Ой, вибачте, – щиро забідкався репортер. – Я не мав наміру... – Він торкнувся свого капелюха: алюмінієвого циліндра, в який було вмонтовано безпровідного приймача й передавача. – Вибачте, що я його не знімаю, – додав він. – Він трохи заважкий. Отже, як я вже казав, я репрезентую тут «Щогодинне...»

—  Що вам потрібно? – зиркнув на нього спідлоба Дикун. Репортер відповів якомога улесливішою посмішкою.

—  Ну, звісно, нашим читачам було б надзвичайно цікаво почути... – Він схилив голову набік, а його усмішка стала майже кокетливою. – Лише кілька слів від вас, містере Дикун. – І він швидко, серією завчених рухів розмотав два дротики, сполучені з переносною батареєю, що була закріплена довкола пояса; під’єднав їх одночасно до боків свого алюмінієвого циліндра; торкнувся пружини на наголовку, і з нього вигулькнула антена; торкнувся іншої пружини на крисах, і, наче чортик з табакерки, звідти вистрибнув мікрофон і завис, похитуючись, перед його носом; він почепив собі на вуха навушники; натиснув на перемикач з лівого боку капелюха, і з нього долинуло ледь чутне осине дзижчання; тоді покрутив ручку з правого боку, і замість дзижчання почувся хрип і клекотіння, немов у трубці стетоскопа, а тоді ще й якесь гикання і писк. – Алло, – сказав він у мікрофон, – алло-алло... – Зненацька в його капелюсі щось задзвеніло. – Це ти, Едзель? Говорить Прімо Мелон. Так, я біля нього. Містер Дикун зараз візьме мікрофон і скаже нам кілька слів. Адже так, містере Дикун? – Він знову сяйнув своєю переможною усмішкою, дивлячись на Дикуна. – Просто скажіть нашим читачам, чому ви сюди прийшли. Що вас примусило так несподівано (чекай-но, Едзель!) покинути Лондон. І про цей батіг, звичайно. – (Дикун здригнувся. Як вони дізналися про батіг?) – Ми всі страшенно хочемо знати, що ви про нього скажете. А також про цивілізацію. Ну, знаєте, щось такого на зразок «що я думаю про цивілізованих дівчат». Лише кілька слів, коротенько...

Дикун виконав його прохання доволі буквально й неочікувано. Він вимовив лише п’ять слів: саме тих п’ять слів, які колись сказав Бернардові, даючи оцінку архігромадському співцеві кентерберійському.

—  Га'ні! Сонс е'со тсе-на'! – А тоді, схопивши репортера за плече, він розвернув його задом (який у репортера виявився привабливо пухкеньким), націлився і, немовби досвідчений футболістчемпіон, з усієї сили вивірено й потужно хвицнув його ногою.

Вже за вісім хвилин на вулицях Лондона продавали свіжий випуск «Щогодинного радіо». «ЗАГАДКОВИЙ ДИКУН ВІД ФУТБОЛИВ У КУПРИК КОРЕСПОНДЕНТА ЩОГОДИННОГО РАДІО», повідомляв заголовок на першій шпальті. «СЕНСАЦІЯ В СУРРЕЇ».

«Цю сенсацію і в Лондоні відчутно», – подумав репортер, повернувшись у столицю і прочитавши заголовки. Та ще й як відчутно, до сліз. Він обережно, кривлячись від болю, сів за обідній стіл.

Ще чотири журналісти, яких не налякав застережливий синець на куприку їхнього колеґи і які репрезентували нью-йоркський «Тайме», франкфуртський «Чотиривимірний континіум», «Фордіанський саєнс монітор» і «Дельту Міррор», завітали того ж дня до маяка, де їх було зустрінуто ще агресивніше.

З безпечної відстані, ще й далі розтираючи свої сідниці, репортер «Фордіанського саєнс монітора» гукнув:

—  Дурню ти нещасний! Спожий краще сому!

—  Іди геть! – пригрозив йому кулаком Дикун.

Решта журналістів відсахнулися на кілька кроків, а тоді знову зупинилися.

—  Зло стає нереальним, якщо спожити кілька грамульок.

—  Когатва ійяттокія! – вигукнув він загрозливо-глузливим тоном.

—  Біль – це ілюзія.

—  О, справді? – саркастично перепитав Дикун, а тоді схопив товсту гілку ліщини й рушив до них.

Репортер «Фордіанського саєнс монітора» кинувся до свого гелікоптера.

Після цього на якийсь час Дикуна залишили в спокої. Ще кілька вертольотів прилітало й допитливо ширяло над вежею. Він випустив стрілу в того, що був найближчий і найнастирніший. Вона пронизала алюмінієву підлогу кабіни; пролунав пронизливий вереск, а тоді гелікоптер шугонув угору з якнайбільшою швидкістю, на яку був здатен його супердвигун. Інші тепер трималися від маяка поодаль. Нехтуючи їхнє набридливе гудіння (він тепер уявляв себе одним із тих парубків, що женихалися до Діви з Матсакі, який виявив стійкість і не злякався кровожерної мошви), Дикун порпався на своєму майбутньому городі. Після якогось часу мошва, очевидно, знудилася й відлетіла геть; небо над його головою цілими годинами було порожнє, якщо не брати до уваги жайворів.

Було спекотно й задушливо, в повітрі пахло грозою. Він цілий ранок копав, а тепер відпочивав, простягнувшись на підлозі. І раптом згадка про Леніну перетворилася на її реальний образ, оголений і відчутний на дотик, вона казала: «Солоденький!» і «Обніми мене!», була в туфлях і шкарпетках, вабила запашними парфумами. Повія безсоромна![43] Але ж, ох, ці руки, що обвили його шию, ці пружні груди, ці губи! В устах моїх, в очах ти бачив вічність[44]. Леніно... Ні-ні-ні-ні! Він зірвався на ноги і як був, напівголий, вибіг з будівлі. Край пустища купчилися сизі кущі ялівцю. Він просто впав на них, обіймаючи не гладесеньке тіло своєї жаги, а гострі зелені