Читати книгу - "Аптекар"

— Вона йому не дружина, — сказав я і розповів, яким чином Рута опинилася у хаті Каспера. А затим запитав, що її зацікавило в нашій розмові з Каспером.

— Важко сказати. Я просто подумала, що можу чимось допомогти.

Я вирішив, що, можливо, вона має рацію, і поділився історією вбитої повії. Юліана слухала з увагою, але нічого не перепитувала, не надто перейнявшись, однак запевнила, якщо мені потрібна допомога, то вона готова. Далі я запарив липу із жасмином і, розливши в горнятка, пригостив її.

— А вам уже доводилося закохуватися? — запитав я, зосереджено розкалатуючи мед у горнятку і не дивлячись на неї. При цьому я відчував, що вона уважно дивиться на мене, мені стало аж гаряче і я, не зумівши до кінця дограти своє вдавання, струснув головою, мовби поправляючи чуприну, і зустрівся з нею поглядом. Вона усміхалася так поблажливо, начеб розкусила мене і здогадувалася, чому я її про це запитав.

— Доводилося… — врешті промовила вона. — Але не так, як це ви уявляєте.

— Цікаво, звідкіля ви можете знати, як я це уявляю.

Тепер я уже сміливо дивився на неї, але її поблажлива усмішка не зникла, вона щось не договорювала, і при цьому не вважала, що має мені розповісти щось більше.

— Я думаю, усі чоловіки мають однакові уявлення. У когось вони оформлені в барокові витребеньки, а в когось прості й примітивні. Але це не має значення. Бо має значення лише суть.

Я не втримався і взяв її за руку, долоня її була зимною. Вона вивільнила її і сказала:

— Не дивуйтеся — я змерзлюха.

Відтак зітхнула, і тиша в ту ж мить поглибшала.

Над вечір повернувся засапаний Айзек і дуже нерівним голосом повідомив, що відпровадив воза за Галицьку браму, а обидва капшуки заніс до шпиталю, бо Каспер узяв з них лише два золотих для татарів. На моє запитання, чому його так довго не було, пояснив, що мусив заспокоїтися, а кращого заспокоєння за відвідання шинку ще ніхто не вигадав.

— Тямите, пане диктор, коли вам сумно, тривожно чи коти деруть на душі — нема кращого ліку, як шинок. Ага! Ви там іно сядете в кутику, замовите кухлик вина і думаете про свое. Або не думаєте, що ще краще. І ото власне я після стількох нинішніх переживань, до яких ви й не дуже приклалися, скажу вам по правді, мусив конче розслабитися. Тому я нічого не думав… Хоча… А не — думав! Я подумав, що я цього дня, либонь, єдиний жид, який ні про що не думає. Бо ми, знаєте, мусимо увесь час думати. Також і за інших. Леонардо да Вінчі намагався винайти перпетум мобіле. І що? І пшик. Бо знаєте, де є тоте перпетум? Отут! — він вдарив себе в груди. — Кожен жид — це перпетум мобіле. І доки ми перпетум, доти світ стоїть рівно. А як іно трохи непер… непер-пер-тум, то…

Тут я помітив, що він уже почав заплітатися, і відпровадив його до покою. Юліана увесь той час хихотіла в кутику, надписуючи мішечки червоним атраментом, перед тим зваживши.

— Вам з Айзеком пофортунило, — сказала вона. — Я б не дала ради з тими вашими мірами і вагами.

— Та і я б не дав».

Розділ 21. СТРАТА

Із записок Лукаша Гулевича.

«Жовтень 1647 року.

Літо проминуло без особливих подій. Юліана з успіхом асистувала мені при кожній операції, часто навіть замінюючи мене, рука у неї була легка. Рута забезпечувала травами, і завдяки цьому я міг зекономити на ліках. Вона щоранку приходила в аптеку й допомагала, а її зільникарські знання вражали. До того ж вона відкрила мені дивовижний засіб, про який я досі не знав, а саме — соляний компрес. Себто вона брала цупку шматину, мочила її в соляному розчині, злегка відтискала і клала на рану — жодного разу рана не гноїлася і дуже добре заживала. Іно треба було пам'ятати, щоб із сіллю не переборщити, бо немала вона складати більше, ніж десять відсотків від кількості води.

Увесь цей час мене не полишало гнітюче відчуття, що я став причиною загибелі бідолашного сміттяра, а може, ще й Регули. Їхня смерть обірвала нитку, за яку я почав смикати. Далі можна було рухатися хіба насліпо. Врешті я подумав, що пора б усе розповісти Зиморовичу і вислухати його думку. Ми з Юліаною саме вийшли зі шпиталю Святого Лазаря на Калічій горі, завершивши операцію з видалення гнійника на нозі в одного драгуна, і, здається, випередили початок гангрени. Зиморович мав свій палац із садом на Шембековій вулиці у підніжжі гори. Там ми його й перестріли, коли він збирався виходити, але, уздрівши нас, ледь не силоміць затягнув до себе в гості. Там, у саду, ми розташувалися в мальовничій альтанці, оздобленій в античному стилі з зображеннями богів та німф. Я розповів йому про знахідку Каспера і яким чином це спричинило убивство Петруня. Він був немало здивований, що обидві смерті — повії і сміттяра — так міцно пов'язані.

— Отже, її було вбито в лісі на тому місці, де збираються мисливці, — констатував він. — І вбив хтось, хто живе в одній з двох кам'яниць. Але живуть там надто поважні люди. І в цьому найбільша проблема. Бо коли йдеться про життя повії і сміттяра — ніхто не буде морочити цим голову.