Читати книгу - "Аптекар"

— А що я можу? Прийти з ціпаками до райців, а радше до їхніх синочків, цієї золотої молоді, яка звикла на все чхати, і змусити їх зняти штани? Ви знаєте, що в нас уже було? Наші лавники засудили одного такого розбишаку зі шляхетського роду до страти, то він подав королю скаргу з вимогою стратити суддів. Ну, щоправда, до цього не дійшло, але він опинився на волі.

Я нагадав також і про смерть Реґули, але він сказав, що я надто перебільшую, бо та смерть була чистою випадковістю. Юліана не втручалася в бесіду. Ми вже прощалися, коли голосний крик „Везуть! Везуть!“ пролунав на Ринку. З'ясувалося, що упіймали Головача разом з рештою розбійників. Деталі цієї знаменної події вислухали ми особисто від бурґграфа, який радісно потирав руки.

Отже Головачу, якому вдалося втекти до лісу, дуже розходилося на тому, аби знову заволодіти скарбом, закопаним у таємному місці. Зібрати нову розбійницьку зграю без шеляга за душею було важко. Але сховок виявився випотрошеним. Селяни, вирубуючи і корчуючи шмат лісу, натрапили на скарб і розділили його між собою. Головач розлютився до краю, але зачіпатися зі селянами не став. Незабаром до нього прибилося кілька харцизяк з інших зграй. У лісі недалеко від Жовкви розбійники натрапили на печеру, в якій жив пустельник. Печера їм сподобалася, пустельник теж, і вони змусили його навчити одного з них, як себе вести, аби скидатися на пустельника. Неподалік була ще одна печера, і розбійники з'єднали обидві печери підземними переходами. Тепер Головач жив з Гальшкою, дитину вони залишили у родини в селі. Свої напади розбійники робили якнайдалі від сховку, а у вільні від розбишацтва дні тинялися без діла околицями, загулювали у шинках, тринькаючи гроші. Врешті отака марнотратність кинулася в очі не одному. За пиятиками важко було простежити, аби не вибовтати зайвого. Цього тільки й чекали навмисне підіслані шпигуни. А незабаром військо оточило печери так щільно, що вирватися збійці не могли. Їх стали викурювати димом, тоді вони підірвали входи до печер, але військо зібрало довколишніх селян, і всі разом з палицями в руках почали стискати коло, стукаючи щокрок по землі та зазираючи під кожен камінь. І таким ото ровом вдалося їм знайти чотири виходи з підземель.

Вони розраховували, що розбійників змусить вийти на поверхню голод, але ті мали запаси їжі і не дуже квапилися. Знову вояки запалили багаття, скидаючи головешки в нори, але це нічого не дало. Не було іншої ради, як підірвати дві нори так, щоб земля обвалилася і засипала виходи. Тоді оголосили розбійникам, що підірвуть наступні дві нори і поховають їх під землею. На ту пору харчі в них закінчувалися, води не було, вони трималися Лише на вині. Першим виліз пустельник. Мав жахливий вигляд. Він розповів, що всього було під землею зо два десятка розбійників, але кілька їх загинуло в підірваних норах, а кількох застрелив Головач, коли побачив, що запаси вичерпуються. Пустельника він пожалів, бо лякала його кара Божа. Потім вийшла на поверхню змарніла Гальшка в панській оксамитовій сукні, яку вперше вбрала. Мала під нею сховані капшуки з талярами, але все це в неї одібрали. Далі дійшла черга для решти розбійників — усього їх здалося шестеро разом з отаманом. Відтак ті нори сміливці дослідили і виявили дещо з награбованого, яке тепер виставили на Ринку, аби люди пізнавали свої речі.

Розбійників разом із Гальшкою привезли закутими в кайдани. Жінку збиралися відпустити, бо вона казала, та й розбійники підтверджували, що утримували її силоміць, але, коли віз заїхав під Ратушу, дружина купця Мордковина впізнала свою сукню, яку в неї було пограбовано, коли вона їхала на ярмарок. Тепер доля Гальшки була вирішена.

Того ж дня, давши тлуму вволю налюбуватися упійманими розбишаками, всю зграю перевезли на Високий Замок і помістили на саме дно Шляхетської вежі, де нема печей, а вікна містяться надто високо, так що їжу їм спускають на шнурах. Правда, довго вони там не пробули, бо врешті їх загнали до катівні, аби тортурами змусити признатися, де вони сховали свої скарби. І коли настав той день, що за мною прийшов посланець, звістивши, що тортури скоро мають початися, я відчув жахливе небажання брати в них участь.

— Не дуже приємна у вас робота, — сказала Юліана, чаклуючи над мікстурами.

— Та вже ж не дуже радісна.

— Пане доктор, — озвався Айзек, — я би вам радив, жиби ви собі бахнули кухлик вина. Бо розбійники розбійниками, а тота ваша, бодай не згадувати, буде вам на нерви впливати. По собі знаю. Якось топили в річці одну жебрачку, з котрою я мав трохи спільного щастя в курені під мостом, то мені було дуже сумно. Але вона вкрала гаманця у підпилого сотника, і не було ради. Коли на таке ся спокушаєш, то мусиш усвідомити неприємний рішенець. Хоча з іншого боку отак живеш, живеш і не знаєш для чого. Весь час здається, що ось-ось дізнаєшся. Через те й живеш.

Тут він мені налив кухлика і тицьнув у руки. А Юліана запитала:

— Я чогось не знаю? Хто „тота ваша, бодай не згадувати“?

Я зиркнув на Айзека грізним оком, але відповів:

— Вона була в мене кухаркою. І я не знав, що вона дружина розбійника.

— А-а, — усміхнулася Юліана з таким виглядом, ніби їй уже стало відомо геть усе, що між мною і Гальшкою було. Але мені не було чого соромитися, хоч і спостерігати за тим, як бідну жінку будуть припікати залізом, не хотілося.

Я вихилив не одного, а два кухлики і відчув бадьорість духу. На вулиці Юліана мене