Читати книгу - "Останнє бажання"

— Що в цьому смішного?

— Той твій екзорцизм… — Рушник спурхнув з кілочка і почав хапливо витирати рештки обрисів. — Трисс ридатиме зі сміху, як їй розповім! Хто тебе цьому навчив, відьми́не? Цьому… закляттю?

— Одна жриця зі святилища Гульдри. Це таємна храмова мова…

— Для кого таємна, для того таємна. — Рушник ударився об край діжки, вода вихлюпнулася на долівку, сліди босих ступнів позначили кроки чародійки. — Геральте, ніяке то не було закляття. Також не раджу тобі повторювати ці слова в інших храмах.

— Якщо не закляття, то що це було? — запитав Геральт, дивлячись, як дві чорні панчохи вимальовують дві стрункі ніжки, одна за одною, просто у повітрі.

— Дотепний вислів. — Трусики з мереживом огорнули ніщо у надзвичайно цікавий спосіб. — Хоч і дещо нецензурний.

Біла сорочка з великим жабо у формі квітки піднялася догори і утворила форми. Єнніфер, як зауважив відьми́н, не носила жодного мантаччя із китового вусу, яким зазвичай користувалися жінки. Їй воно було непотрібне.

— Який вислів? — запитав Геральт.

— Байдуже.

З чотирикутної кришталевої пляшечки, що стояла на столику, вискочив корок. У лазні запахло бузком і аґрусом. Корок зробив кілька кіл і вскочив на місце. Чародійка застібнула манжети сорочки, надягнула сукню і матеріалізувалася.

— Допоможи застебнути, — Єнніфер обернулася спиною, розчісуючи волосся черепаховим гребенем. Гребінь, як зауважив Геральт, мав довгу загострену ручку, що могла в разі потреби успішно замінити стилет.

Відьми́н застібнув їй сукню зумисне повільно, гапличок за гапличком, насолоджуючись запахом її волосся, що спадало чорним водограєм до середини спини.

— Повертаючись до створіння з пляшки, — сказала Єнніфер, вставляючи у вуха діамантові кульчики, — то очевидно, що утекти його змусило не твоє смішне «закляття». Гіпотеза про те, що воно вимістило лють на твоєму товаришеві і втекло з нудьги, видається мені ближчою до правди.

— Мабуть, так і є, — понуро погодився Геральт. — Бо навряд чи воно полетіло до Цидарису, щоб уколошкати Вальдо Маркса.

— Хто такий Вальдо Маркс?

— Трубадур, який уважає мого товариша, також поета і музику, нездарою, що потурає смакам черні.

Чародійка обернулася з дивним блиском у фіалкових очах.

— То твій приятель устиг вимовити бажання?

— Навіть два. Обидва страшенно дурні. Чому ти питаєш? Це ж явна нісенітниця, це виконання бажань геніями, д’їні, духами лампи…

— Явна нісенітниця, — повторила Єнніфер, усміхаючись. — Аякже. Це вигадка, беззмістовна маячня, як і всі легенди, у яких добрі духи і чаклунки виконують бажання. Такі байки вигадують бідні дурники, що й мріяти не можуть про те, аби свої численні бажання і прагнення задовольняти шляхом власної активності. Мене тішить, що ти до таких не належиш, Геральте з Ривії. Цим ти мені близький духовно. Я, коли чогось прагну, не мрію, а дію. І завжди здобуваю те, чого прагну.

— Не сумніваюся. Ти готова?

— Готова, — чародійка закінчила застібати ремінці черевичків, устала. Навіть на підборах вона не вирізнялася зростом. Єнніфер струснула волоссям, що, як помітив Геральт, залишилося у мальовничому, бурхливому і виткому безладді, незважаючи на завзяте розчісування.

— Геральте, я маю питання. Печатка. яка закривала пляшку… Вона й далі у твого приятеля?

Відьми́н подумав. Печатка була не в Горицвіта, а в нього самого, і то при собі. Але досвід радив йому не казати чародіям надто багато.

— Гммм… Думаю, що так, — відьми́н спробував ошукати чародійку щодо причин затримки з відповіддю — Так, напевно, в нього. А що? Ця печатка важлива?

— Дивне питання, — гостро мовила Єнніфер — для відьми́на, фахівця з надприродних страхіть. Того, хто мусив би знати, що така печатка важлива настільки, щоб до неї не доторкатися. І не дозволяти зробити це другові.

Відьми́н стиснув щелепи. Удар був влучний.

— Що ж, — Єнніфер змінила тон на значно ласкавіший. — Немає людей, що не помиляються, і відьми́нів таких теж немає, як бачу. Кожен може помилитися. Ну, можемо рушати в дорогу. Де твій товариш?

— Тут, у Ринде. В домі такого собі Ердиля. Ельфа.

Єнніфер уважно глянула на відьми́на.

— В Ердиля? — повторила, кривлячи губи в усмішці. — Я знаю, де це. Здогадуюся, що там перебуває і його двоюрідний брат Хіреадан, правда ж?

— Правда. А що…

— Нічого — перебила Єнніфер, підняла руки, заплющила очі. Медальйон на шиї відьми́на запульсував, смикнув за ланцюжок.

На вологій стіні лазні висвітлився яскравий контур, що нагадував двері, в яких клубилося сяюче молочне ніщо.

Відьми́н тихо вилаявся. Він не любив магічних порталів і подорожей з їх допомогою.

— Чи обов’язково… — прохрипів Геральт. — Тут недалеко…

— Я не можу ходити вулицями цього міста — відрубала чародійка. — Тут мене не особливо люблять, можуть вилаяти, закидати камінням, а, може, й чимось гіршим. Кілька осіб успішно псує мені тут репутацію, вважаючи, що їм це минеться просто так. Не бійся, мої портали безпечні.

Геральт був свідком того, як колись крізь безпечний портал пройшла половина того, хто ним подорожував. Другої половини так і не знайшли. Знав також кілька випадків, коли люди заходили в портал, а потім за ними й слід застигав.

Чародійка ще раз поправила волосся, прип’яла до пояса вишиту перлами калитку. Калитка здавалася замалою, аби вмістити щось, окрім пригорщі мідяків і помади для губ, але Геральт знав, що то не звичайна калитка.

— Обійми мене. Міцніше, я не порцелянова. В дорогу!

Медальйон завібрував, щось блиснуло і Геральт раптово опинився у чорній порожнечі, у пронизливому холоді. Нічого не бачив, не чув, не відчував. Холод був єдиним, на що реагували відчуття. Відьми́н хотів вилаятися, але не зміг.

V

— Минула година, відколи вона туди увійшла, — Хіреадан обернув клепсидру, що стояла на столі. — Я починаю непокоїтися. Невже з горлом Горицвіта все так погано? Ти не думаєш, що варто було б заглянути до них нагору?

— Єнніфер цього явно не бажала, — Геральт допив кубок трав’яного напою, немилосердно кривлячись. Він любив і цінував осілих ельфів за розум, спокійну вдачу і особливе почуття гумору, але їх уподобань щодо їжі й напоїв не розумів і не поділяв. — Я не маю наміру їй заважати, Хіреадане. Магія потребує часу. Хай воно триває хоч би й добу, тільки б Горицвіт одужав.

— Що ж, маєш рацію.

З приміщення за стіною почувся стукіт молотків. Ердиль, як виявилося, жив у покинутій корчмі, яку купив, планував відремонтувати і шинкувати там разом із дружиною, тихою та небагатослівною ельфинею. Лицар Вратимир, який після ночі, проведеної разом у кордегардії, прибився до компанії, сам запропонував допомогу в роботі. Разом із подружжям узявся до ремонту стінних панелей одразу, як тільки