Читати книгу - "Останнє бажання"

— Щиро кажучи, — повів Хіреадан — я не сподівався, що в тебе так легко все вийде. Єнніфер не належить до людей, які охоче самі приходять на поміч. Нещастя ближніх не особливо її хвилюють і не тривожать її сон. Коротше, я не чув, щоби вона хоч колись допомогла комусь безкорисливо. Цікаво, яку вигоду вона отримає з допомоги тобі й Горицвітові.

— Не перебільшуєш? — усміхнувся відьми́н. — Вона не справила на мене аж настільки поганого враження. Звичайно, вона любить продемонструвати зверхність, але в порівнянні з іншими чародіями, з усією цією пихатою бандою, вона — ходяча чарівність і втілена доброзичливість.

Хіреадан також усміхнувся.

— Виглядає так, — сказав ельф, — ніби ти вважаєш, що скорпіон гарніший від павука, бо ж має такий чарівний хвостик. Стережися, Геральте. Ти не перший, хто так про неї думає, не знаючи, що чарівність і доброзичливість Єнніфер обернула на зброю. Зброю, якою користується надзвичайно вправно і безсоромно. Це, звісно, не суперечить тому фактові, що вона чарівно гарна. Ти ж не заперечуватимеш?

Відьми́н кинув на ельфа швидкий погляд. Йому вже вдруге здалося, що бачить на щоках ельфа сліди рум’янцю. Це здивувало Геральта не менше, ніж слова Хіреадана. Чистокровні ельфи рідко захоплювалися людськими жінками. Навіть дуже гарними. А Єнніфер, хоч по-своєму приваблива, не могла називатися красунею.

Смаки смаками, але насправді мало хто називав чародійок «вродливими». Як не як, усі вони походили з тих прошарків суспільства, де єдиною долею дочок було заміжжя. Хто б подумав про те, щоби прирікати доньку на роки виснажливого навчання і тортури соматичних змін, якщо можна було видати її заміж і вигідно з кимось поріднитися? Хто б хотів мати в родині чародійку? Незважаючи на повагу, якою оточені були маги, родина чародійки не мала з неї анінайменшого пожитку, бо коли дівчина закінчувала навчання, з родиною її не зв’язувало більше нічого — значення мало лише професійне братство. Тому чародійками ставали лише доньки, що не мали жодних шансів знайти чоловіка.

На противагу жрицям і друїдкам, які неохоче брали до себе негарних чи покалічених дівчаток, чародії приймали всіх, хто мав здібності. Якщо дитина проходила крізь сито перших років навчання, наставала черга магії — магії, яка простувала й вирівнювала ноги, відновлювала кістки, що погано зрослися, латала «заячі губи», усувала рубці, родимки та віспини. Молода чародійка ставала «привабливою», бо цього вимагав престиж її професії. Результатом були фальшиво-вродливі жінки з холодними і злими очима бридуль. Бридуль, що не могли забути про свою потворність, прикриту магічною маскою, прикритою не для того, щоб їх ощасливити, а лише заради престижу професії.

Ні, Геральт не розумів Хіреадана. Його очі, очі відьми́на, помічали надто багато деталей.

— Ні, Хіреадане, — відповів відьми́н — не заперечуватиму. І дякую тобі за попередження. Але тут ідеться лише про Горицвіта. Він постраждав поруч зі мною, в моїй присутності. Я не зміг його врятувати, не знав, як йому допомогти. Я б сів на скорпіона голою дупою, якби знав, що це вилікує Горицвіта.

— Цього ти мусиш остерігатися найбільше, — загадково посміхнувся ельф. — Бо Єнніфер про це знає і любить використовувати такі знання. Не довіряй їй, Геральте. Вона небезпечна.

Відьми́н не відповів.

Нагорі скрипнули двері. Єнніфер встала біля сходів, спершися на балюстраду невеличкої галереї.

— Відьми́не, можеш зайти на хвилинку?

— Звичайно.

Чародійка сперлася спиною об двері однієї з так-сяк умебльованих кімнат, де розмістили стражденного трубадура. Відьми́н підійшов, мовчки приглянувся. Бачив її ліве плече, дрібку вище від правого. Ніс, трішечки задовгий. Губи, надто вузькі. Підборіддя, трохи занадто скошене назад. Брови не надто правильної форми. Очі…

Він бачив забагато деталей. Та й що з того.

— Як Горицвіт?

— Ти сумніваєшся в моїх уміннях?

Геральт дивився далі. Вона мала постать двадцятирічної дівчини, хоч її справжній вік Геральт волів не вгадувати. Рухалася з природньою, невимушеною граційністю. Ні, неможливо було вгадати, якою вона була раніше, що в ній виправили. Геральт перестав над цим розмірковувати, це не мало анінайменшого значення.

— Твій талановитий побратим буде здоровий, — промовила чародійка. — Його співочі здібності відновляться.

— Я буду вдячний тобі довіку, Єнніфер.

Чародійка усміхнулася.

— Ти матимеш нагоду показати свою вдячність.

— Чи можу я заглянути туди, до нього?

Єнніфер мовчала якусь хвилину, приглядаючись до нього з дивною посмішкою і постукуючи пальцями по фрамузі дверей.

— Звичайно. Заходь.

Медальйон на шиї відьми́на почав різко, ритмічно смикатися.

В центрі підлоги лежала скляна куля, завбільшки як невеликий кавун, що світилася молочно-білим світлом. Куля була центром ретельно накресленої дев’ятипроменевої зірки, яка сягала променями кутків і стін кімнатки. В зірку червоною фарбою була вписана пентаграма. Кінці пентаграми були позначені чорними свічками, що стояли у підсвічниках дивної форми. Чорні свічки горіли також біля узголів’я ліжка, на якому лежав накритий овечими шкурами Горицвіт. Поет дихав спокійно, вже не хрипів і не харчав, з його обличчя зникла гримаса болю, їй на зміну прийшла придуркувата, сповнена щастя усмішка.

— Він спить, — промовила Єнніфер. — І бачить сни.

Геральт придивився до візерунків, накреслених на підлозі. Прихована в них магія відчувалася, але то була магія спляча, ще не розбуджена. Нагадувала звук дихання дрімаючого лева, але дозволяла здогадатися, яким може бути левине гарчання.

— Що це, Єнніфер?

— Пастка.

— Для кого?

— Зараз — для тебе, — чародійка повернула ключ у замку, покрутила його в долоні. Ключ зник.

— Отже, мене спіймано, — холодно мовив Геральт. — Що тепер? Важитимеш на мою цноту?

— Не лести собі, — Єнніфер сіла на краєчку ліжка. Горицвіт, усе ще придуркувато усміхнений, тихо застогнав. Без сумніву, то був стогін задоволення.

— Що відбувається, Єнніфер? Якщо це гра, то я не знаю правил.

— Я казала тобі, — почала Єнніфер — що завжди здобуваю те. чого прагну. Зараз так вийшло, що те, чого я прагну, є у Горицвіта. Я заберу це в нього і ми розійдемося. Не хвилюйся, я не заподію йому шкоди…

— Оці дивацтва, яких ти понаставляла на підлозі, — перебив Геральт, — слугують для викликання демонів. Там, де викликають демонів, комусь завжди заподіюється шкода. Я цього не дозволю.

— … волосина йому з голови не впаде, — продовжувала чародійка, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Голосочок буде ще гарніший і твій трубадур буде дуже задоволений, навіть щасливий. Ми всі будемо щасливі. І розійдемося без прикрощів і образ.

— Ох, Віргініє, — застогнав Горицвіт, не розплющуючи очей. — Прекрасні твої перса, ніжніші, ніж пух лебединий… Віргініє…

— Він з глузду з’їхав? Марить?

— Бачить сни, — усміхнулася Єнніфер. — Його