Читати книгу - "Вибрані твори"

— Знову, шибенику непутящий, десь цілий день віявся. Навіть обідати не прийшов, — підходить до нього баба Орина. — Ліс оглядуєш? Вже з цієї неділі можна зруб ставити — гаразд, що впорались з роботою.

— Можна, — не розуміючи, про що йде мова, погоджується Грицько. — Оці гроші занесете Дмитрові, скажете, що не потрібні вони мені, — простягає калитку.

— Як не потрібні? А хату за якого дідька збудуєш? — аж присідає Орина. — Чи, може, сьогодні, напився, як чіп?

— В цьому році не будемо ставити, — тиче щось в жилаву чорну руку і прямує до хати.

— Агий на тебе, навіжений! — розгублено стоїть посеред подвір'я баба Орина і підносить до очей чорну руку з напіврозкритою калиткою. «Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скільки гибни в старій хаті, вигрівай жаром вогкі кутки та збирай плісень зі стінок. Скільки тої надії було, а він тобі одним словом поховав усе. Сказано: молоде — зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них… Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити». — І дрібними кроками йде до дверей, вбираючи з вікон згасаючі промінці вишневого заходу.

«Отак несподівано поховати надії», — іще з сіней невдоволено бубонить:

— Що там накоїв? Нема дубця на твою спину!

* * *

Оцей зелений пожмаканий капшук із грішми, що поклала мати на стіл, до огиди нагадував йому жабу.

— Передумав Григорій будуватись. Видно, не сила хлопцеві спинатися на ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор піде. Злидні та й годі, — зітхнула і питально поглянула на сина: чи догадається сам заговорити про коні? Але в Дмитра зараз було так противно на душі, наче його прилюдно осоромили, кинули болотом на його честь.

«Завзятий, завзятий! Цього біда не зв'яже вузлом», — подумав про Григорія, поклав фуганок на лавку і вже взявся за картуз.

— Ти куди, Дмитре? Постривай, — зупинила його мати і сіла на новому стільці, який іще свіжо і тоскно пахнув осіннім лісом.

По виразу її обличчя, по голосу він зразу ж зрозумів, про що має йти мова.

— Це, Дмитре, Заятчук свої конята продає — другу пару. Замиршавіли вони в нього, закоростявились. Ти б їх одходив… Знаєш як. А вони, коненята, і не погані та й ціна така, що нам можна прицінитись. Овес продали, — сказала так, начеб Дмитро й не знав про свої господарські справи.

— Скільки ж він править? — запитав понуро, і мати здивувалась: не побачила на обличчі сина тої радості, як перше, коли заходила розмова за худобу. — Та не так-то й дорого, — зам'ялась. — Але…

— В позичку тра влазити, — докінчив Дмитро.

— Ну, а як же думав? Не такі господарі, як ти, а й то стягнутися зразу на коні не можуть, — потвердішала мова.

— Так то ж не коні, а коростяві шкапи.

— Вони через який місяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.

— Ну й що він?

— А що ж він може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку. Хто ж тобі даремно позичить? Це ти міг би кому пособити, а тобі хто й захотів би з своїх людей, так сам копійки за душею не має. Піди до Данька. Тільки не заїдайся із ними. Мені за ті мощі Лисавета ледве очі не виїла. Знаєш, яка вона в'їдлива… А кіньми ти скоріше яку копійчину заробиш. В Шляхбуд можна камінь возити, в фурманку поїдеш коли — і, гляди, потроху вилізеш з боргів.

— Скоро казка мовиться.

— І діло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився випадок — купляй, Дмитре, коненята. Бо ці наші карбованці гіркі розтечуться, мов заяче сало. На один виробіток землі розтечуться… Та хіба мені тебе учити. Сам бачиш, не маленький.

— Та бачу ж. Піду до Данька, — і тільки тепер почув, як застугоніло серце: побачив перед собою коні, і то не чужі, а свої, побачив, як він вимивав їх у Бузі, і аж повіяло їдким креоліном. «А може щось гірше, ніж короста?» — охолодила твереза думка.

Поволі вийшов із хати, а мати ще довго стояла в сінях на порозі, проводжаючи задуманим зором рослу і дужу постать сина.

В хаті Данька з міцними загратованими вікнами настоялась темінь. В кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жевріє лампадка, ворушить важкими незграбними тінями. І коли трохи підпилий Данько підводиться з-за столу, його власна тінь навпіл переломлюється в кутку.

— Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грішми. Сутуж. Налогів понакладали. Душать прямо совєти, без ножа ріжуть, — довго, манівцями петляє Данько, щоб не продешевити.

— Да, — розгадує немудру гру. — Тоді доведеться в когось іншого позичити, — рішуче підводиться з лави. Данько невдоволено морщиться, зупиняє Дмитра.

— Та ні, тобі вже, так і бути, останнє позичу. Треба ж пособити чоловікові; проценту великого не хочу, тільки поробиш моїм дочкам скрині, ковані, з квітками, такі, як ти умієш. От і розійдемося по-божому.

— Усім дочкам?

— Усім, — зітхає Данько і на його вилицюватому обличчі розпливається вираз непідробленої досади: «Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожній наготуй, наготуй і з двору збудь. Дочки — препаскудний товар».

— Це на ваші скрині доведеться цілу зиму робити.

— Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золоті руки маєш, — починає завзято підхвалювати Дмитра. — В тебе скрині прямо самі родяться.

— Ні, Якове Пилиповичу, не буде діла.

— Е, який ти впертий. Зате ж коні матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мізинчик мій поки й без скрині обійдеться. Де вже моє не пропадало. Прісько! — гукає голосно. — Кидай там свою науку та ходи сюди.

З другої кімнати входить присадкувата, широка в плечах і стані дівчина, вся в лапатому вишитті і коралях.

— Пиши, Прісько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерію веде влітку, — хвалиться Дмитрові. — Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, і вчиться добре в цьому, як його… технікумі.

— Тату! — перебиває його Пріська, і застережливо, строго впивається в зразу ж присмиріле обличчя Данька.

«Боїться, щоб не довідався, де вчиться», — догадується Дмитро.

— Та мовчу вже… Так от пиши, дочко.

Почерк