Читати книгу - "Голодні ігри, Сьюзен Коллінз"

І мене осяяло. Без води він би не вижив. Мені це було добре відомо. Тож він ховається десь неподалік від джерела. Недалечко звідси є озеро, але сумніваюся, що Піта ховається там: занадто близько до табору кар’єристів. Є ще кілька маленьких ставків. Але осівши там, одразу перетворюєшся на ідеальну мішень. Струмок. Той, що починається біля нашого з Рутою табору і тягнеться аж до озера. Якби Піта тримався струмка, у нього завжди була б вода і він міг би не сидіти на місці. Вода змивала б його сліди. Можливо, йому б іноді вдавалося зловити рибину чи навіть дві.

Принаймні тепер було звідки починати пошуки.

Щоб збити своїх суперників із пантелику, я розпалила багаття і накидала у вогонь сирої деревини. Навіть якщо вони здогадаються, що це хитрість, сподіваюся, все одно вважатимуть, що я десь поблизу. А насправді я шукатиму Піту.

Сонце палило уже з самого ранку, і я одразу збагнула, що день буде спекотніший, ніж зазвичай. Роззувшись, я брела струмком, і прохолодна вода приємно омивала мої босі ноги. Я ледве стримувалася, щоб не погукати Піту вголос. Та доведеться шукати його за допомогою своїх очей і одного здорового вуха — або ж він сам мене знайде. Він же здогадається, що я його шукаю, правда? Адже він не такої поганої про мене думки, щоб вирішити, ніби я надаю перевагу самотності та проігнорую нове правило? Чи такої? Його вчинки важко передбачити, інколи це, звісно, добре, але в цій ситуації зовсім не грає мені на руку.

Було неважко відшукати місце, з якого я вирушила до табору кар’єристів. Там не було й найменшого сліду Піти, але це зовсім не здивувало мене. Після випадку з осами я прочесала околиці щонайменше тричі. Якби він ховався десь поблизу, я б обов’язково щось запідозрила. Струмок почав вигинатися вліво — до не знайомої мені частини лісу. Болотисті береги були вкриті сплутаними водяними рослинами, зелень обплітала каміння, якого ставало дедалі більше. Я йшла, аж поки не стала почуватися загнаною у глухий кут. Звідси нелегко втекти чи відбитися від нападу Катона або Трача. Я уже була подумала, що вибрала хибний напрямок, що поранений хлопець не зміг би пересуватися між цими каменюками по коліна у воді, коли раптом угледіла криваву пляму на одній із кам’яних брил. Вона зовсім висохла, але розмиті лінії означали, що хтось — швидше за все, хтось не зовсім при тямі — намагався її стерти.

Опираючись на каміння, я повільно попрямувала до плями, шукаючи Піту. Знайшла ще кілька кривавих цяток, до однієї з них приклеїлися ниточки, але я не помітила жодних ознак життя. Я присіла й пошепки покликала його на ім’я:

— Піто! Піто!

Переспівниця сіла на низеньке дерево й почала перекривлювати мене, тож я замовкла. Я втратила будь-яку надію і повернулася назад. «Мабуть, він тут не залишився, — подумала я. — Пішов далі».

Та заледве моя нога торкнулася поверхні води, як я почула голос:

— Ти прийшла, щоб прикінчити мене, люба?

Я озирнулася. Голос долинув зліва, тому я не була впевнена щодо його реальності. Він звучав якось хрипло й тихо. Але все-таки він належав Піті. Хто ще на арені назвав би мене «любою»? Мої очі ретельно оглянули берег, але там не було нікого. Тільки болото, рослини й каміння.

— Піто! — прошепотіла я. — Де ти?

У відповідь — тиша. Може, мені просто вчулося? Але ні, я впевнена, що голос був реальний, і той, хто говорив, ховався поруч.

— Піто! — скрадалася я вздовж берега.

— Не наступи на мене.

Я аж підскочила. Голос лунав із-під моїх ніг. Але там нікого не було. А тоді Піта розплющив очі: як завжди блакитні, вони чітко вирізнялися на тлі брунатного болота й зеленого листя. Я мало не задихнулася, а він обдарував мене своєю білозубою посмішкою.

Я ще в житті не бачила кращого камуфляжу. Забудьте про шпурляння тягарів. Мабуть, на своєму показовому виступі перед продюсерами Піта розмалював себе на дерево. Або на кам’яну брилу. Або на болотистий берег, зарослий бур’яном.

— Ану заплющ очі, — наказала я.

Він послухався, заплющив очі, стулив рот — і зник. Мабуть, маскування — Пітине хобі. Його обличчя й руки були так уміло розфарбовані, що здавалися цілком невидимими. Я опустилася навколішки поруч із ним.

— Гадаю, ти немарно згаяв час, прикрашаючи торти.

Піта засміявся.

— Еге ж, глазур — останній захист помираючого.

— Ти не помреш, — рішуче мовила я.

— Хто сказав? — мовив він хрипко.

— Я сказала. Тепер ми в одній команді, ти ж знаєш, — зронила я.

Він розплющив очі.

— Так, я чув. Дуже благородно з твого боку було розшукати мої рештки.

Я витягнула флягу з водою і дала йому кілька ковтків.

— Тебе Катон порізав? — запитала я.

— Ліву ногу. Аж до стегна, — відповів він.

— Давай викупаємо тебе в струмку і роздивимося рани, — сказала я.

— Нахились до мене на хвилинку, — мовив він. — Мені треба щось тобі сказати.

Я нахилилася й піднесла своє здорове вухо до його вуст. Він прошепотів:

— Пам’ятай, ми досі закохані, тому можеш мене цілувати, скільки тобі заманеться.

Я відсмикнула голову, але не змогла втриматися, щоб не засміятися.

— Дякую, що нагадав. Я пам’ятатиму.

Принаймні він досі здатен з мене кепкувати. Проте, коли він почав підводитися, моя впевненість розвіялась. До струмка було всього два фути, хіба це багато? Виявилося, це дуже багато, якщо взяти до уваги, що сам Піта не міг поворушитися. Він був такий слабкий, що найкраща з нього допомога — не опиратися. Я спробувала тягнути його, але хоч як він кріпився, з вуст раз у раз зривалися болісні зойки. Болото й рослини так приросли до Піти, що мені довелося докласти чималих зусиль, аби звільнити його з їхніх обіймів. Але ми так і не зрушили з місця, він лежав на землі, зціпивши зуби, а сльози самі котилися з очей, прокладаючи рівчаки в засохлій глині.

— Слухай, Піто, мені доведеться котити тебе до струмка. Тут зовсім мілко... Добре? — мовила я.

— Чудово, — відповів Піта.

Я присіла навпочіпки. «Байдуже, що відбуватиметься, — мовила я сама до себе, — не зупиняйся, поки він не опиниться у воді».

— На три, — мовила я вголос. — Один,