Читати книгу - "Сутінки"

Він увімкнув радіо на ретро-хвилю, почав підспівувати пісні, котру я чула вперше в житті. Він пам’ятав кожен рядок.

— Тобі подобається музика п’ятдесятих? — запитала я.

— У п’ятдесятих музика була супер. Набагато краща, ніж у шістдесятих чи сімдесятих, бр-р-р, — здригнувся він. — Вісімдесяті взагалі жах.

— Ти коли-небудь урешті-решт збираєшся зізнатися, скільки тобі років? — обережно поцікавилась я, не бажаючи псувати його життєрадісний гумор.

— Це важливо?

Я з полегшенням помітила, що усмішка залишилася безхмарною.

— Ні, просто цікаво, — скривилась я. — Щось на кшталт нерозгаданої таємниці, що не дає заснути вночі.

— Хотів би я знати, засмутить тебе правда чи ні, — подумав він уголос, дивлячись на захід сонця. Минали хвилини.

— Розкажи — дізнаєшся, — нарешті відповіла я.

Едвард зітхнув, поглянув мені просто у вічі, схоже, на певний час зовсім забувши про дорогу. Що б він не прочитав у моїх зіницях, це його підбадьорило. Він помандрував поглядом на сонце — світло кулі, що от-от мала сховатися за обрієм, рубіновими іскорками стрибало по його шкірі — і заговорив.

— Я народився у Чикаго 1901 року, — він замовк і крадькома зиркнув на мене. Я дбайливо стежила, щоб на моєму обличчі не майнуло й сліду здивування, лише спокій та уважне очікування на продовження. На вустах Едварда заграла тінь посмішки, він повів далі: — Карлайл знайшов мене у лікарні влітку 1918-го. Мені було сімнадцять, я помирав від іспанки.

Він почув мій глибокий вдих, хоча мої власні вуха ледве зафіксували звук. Едвардів погляд ковзнув на мої очі.

— Ті часи майже не закарбувалися у пам’яті — це було давно, людські спогади тьмяніють, — перш ніж продовжити далі, він на коротку мить поринув у роздуми. — Я пам’ятаю, щó відчував, коли Карлайл урятував мене. Перетворнення — нелегкий процес, забути його складно.

— А твої батьки?

— Хвороба забрала їх раніше. У мене не залишилося рідних. Тому Карлайл і обрав мене. У безладі епідемії ніхто не звернув уваги на моє зникнення.

— Як він… урятував тебе?

Едвард відповів лише за кілька хвилин. Схоже, дбайливо добирав слова.

— Це дуже складно. Небагато хто з нас може похвалитися самовладанням, достатнім для проведення повного перетворення. Але Карлайл завжди був найлюдянішим, найспівчутливішим серед таких як ми… Не думаю, що за всю історію світу вдасться знайти рівного йому за цими якостями… — По паузі Едвард продовжив: — Щодо мене, то я пережив невимовний біль.

З того, як він стиснув губи, я зрозуміла, що подальші запитання не мають сенсу. Я стримала цікавість, яку, втім, не можна було назвати пустопорожньою. У зв’язку з нещодавніми подіями й відкриттями я мала поміркувати про чимало речей, значення яких тільки зараз почало відкриватися мені. Не сумніваюся, Едвардів меткий розум давно осягнув усе, що поки що від мене втікало.

М’який голос перервав мої міркування.

— Головна причина — самотність. Як правило, саме вона є рушійним мотивом вибору. Я став першим членом Карлайлової родини, хоча незабаром він знайшов Есме. Вона впала зі скелі. Її відразу повезли у лікарняний морг, хоча якимось дивом її серце продовжувало битися…

— Отже, людина повинна бути при смерті, щоб стати… — ми ніколи не вимовляли цього слова вголос, тому я не змогла закінчити речення.

— Ні, справа у Карлайлових переконаннях. Він ніколи не вчинив би такого з людиною, котра має вибір, — помітно було, що Едвард говорив про батька із глибокою повагою. — Втім, він каже, що перетворення відбувається легше, — додав він, — коли кров тече по тілу повільно.

Він поглянув на чорну дорогу; я збагнула, що тема закрита.

— А Еммет, Розалія?

— Наступною у родині з’явилася Розалія. Тільки набагато пізніше я збагнув, що Карлайл сподівався — вона стане для мене тим, чим була для нього Есме. Він турбувався про мене, — закотив Едвард очі. — Та я завжди бачив у ній лише сестру. За два роки вона відшукала Еммета. Ми тоді мешкали біля Аппалачів,[13] вона натрапила на Еммета на полюванні, коли його збирався прикінчити ведмідь. Вона віднесла його до Карлайла, подолала понад сотню миль, бо боялася, що сама не зможе це зробити. Лише тепер я починаю розуміти, наскільки важкою була для неї та подорож, — він багатозначно зиркнув на мене, підняв наші досі переплетені руки й погладив мою щоку зовнішнім боком долоні.

— Але вона впоралася, — підбадьорливо сказала я, відводячи погляд від нестерпної краси Едвардових очей.

— Так, — прошепотів він. — Вона побачила у його обличчі те, що додало їй сили. Відтоді вони разом. Інколи вони живуть окремо від нас, як подружня пара. Та що молодшими ми прикидаємося, то довше можемо залишатися на одному місці. Форкс ідеальний для нас, тому ми всі вступили до старшої школи, — він засміявся. — Гадаю, через пару років нам знову доведеться справляти їхнє весілля.

— Аліса, Джаспер?

— Аліса та Джаспер — справжні унікуми. Обоє розвинули «совість» — так ми це називаємо — без сторонньої допомоги.

Джаспер належав до іншої родини, зовсім не схожої на нашу. Ним оволодів відчай, він став мандрувати на самоті. Аліса знайшла його. Як і у мене, у неї є певні здібності понад звичайні вміння нашого біологічного виду.

— Справді? — захоплено перебила я. — А казав, ти — єдиний, хто вміє читати людські думки.

— Це правда. Її дар інший. Вона бачить речі — те, що може статися, те, що наближається. Та все дуже суб’єктивно. Майбутнє — не висічений у камені барельєф. Воно може змінитися.

Коли він сказав це, його щелепа напружилася, він кинув у мій бік блискавичний погляд. Втім, не заприсяглася б, що мені не здалося.

— Що вона бачить?

— Вона побачила Джаспера. Аліса знала, що він її шукає, ще до того, як він сам це усвідомив. Вона побачила Карлайла і нашу родину, вони з Джаспером разом вирушили на пошуки. Вона найтонше відчуває не-мертвих. Наприклад, завжди бачить, коли неподалік з’являється інша група представників нашого виду. Бачить загрозу, яку вони можуть принести.

— А… таких як ви — багато? — здивувалась я. Скільки їх непомітно живе між нами?

— Ні, не дуже. Та більшість не затримуються надовго на одному місці. Тільки ті з нас, хто, як моя родина, відмовився від полювання на вас, людей, — хитруватий погляд у мій бік, — можуть жити поруч із людьми бодай якийсь час. Ми зустріли тільки одну родину, схожу на нашу, в