Читати книгу - "Сутінки"

— А решта?

— В переважній більшості кочують. Усі ми спробували цей шлях. Із часом набридає, як і все на світі. Та час від часу ми випадково натрапляємо на інших. Більшість наших полюбляють північ.

— Чому так?

Наразі ми припаркувалися перед домом, Едвард вимкнув двигун. Довкола — тихо і темно, на небі немає місяця. Світло на ґанку не горить, отже, тато ще не повернувся.

— Ти уважно дивилася на мене сьогодні по обіді? — піддражнив він. — Як гадаєш, я можу просто прогулятися вулицею, не створюючи загрози для безпеки дорожнього руху? Тому ми й обрали півострів Олімпік, де кількість сонячних днів на рік ледве чи не найменша у світі. Приємно, знаєш, мати змогу виходити на люди вдень. Ти не уявляєш, наскільки за вісімдесят років стомлюєшся від вічної ночі.

— То ось звідки виникають легенди?

— Напевно.

— А Аліса походить з іншої родини, як Джаспер?

— Ні, тут криється таємниця. Аліса абсолютно не пам’ятає людського життя. Не знає, хто її створив. Вона прокинулася на самоті. Хто б не створив її, він забрався геть. Ніхто з нас не розуміє, чому чи як він міг так учинити. Якби не її дар, якби вона не побачила Джаспера та Карлайла, не дізналася, що колись стане однією з нас, вона, швидше за все, перетворилася б на некеровану дикунку.

Так багато треба обмізкувати, так багато запитати! Та, на превеликий сором, раптом озвався мій шлунок. Мене настільки захопили сьогоднішні розмови й події, що я не помітила, як зголодніла. Я усвідомила, що вмираю з голоду.

— Вибач, я не даю тобі повечеряти.

— Нічого страшного, правда.

— Я раніше не проводив багато часу з тими, кому потрібна людська їжа. Я забув.

— Я не хочу розлучатися з тобою.

У темряві говорити було легше, хоча й голос обов’язково зрадить мені, викаже безнадійне захоплення.

— А я не можу зайти до тебе? — запитав Едвард.

— А ти хочеш? — було понад мої сили уявити, як це богоподібне створіння сидить на вичовганому татовому стільці на кухні.

— Звичайно, якщо ти не проти.

Я почула, як зачиняються дверцята; наступної миті він стояв поруч і відчиняв двері для мене.

— Дуже людський учинок, — зробила я комплімент.

— У мені відроджуються людські звички.

Він тихо йшов поруч у темряві, мені постійно доводилося крадькома косити очима, щоб переконатися, що він нікуди не зник. Вночі він мав набагато природніший вигляд. Блідий, нереально вродливий, та принаймні не фантастична сяюча істота, якою він був по обіді під сонячним промінням.

Він першим дістався до дверей і відчинив їх для мене. Я завмерла на півдорозі.

— Двері були незамкнені?

— Замкнені, я скористався ключем із-під карниза.

Я зайшла всередину, ввімкнула на ґанку світло й обернулася, щоб запитально поглянути на Едварда. Не скажу точно, чи користувалась я коли-небудь ключем у його присутності.

— Мене цікавить усе, пов’язане з тобою.

— Ти шпигував за мною? — чесно кажучи, мені не вдалося заговорити достатньо обурено. Завадило потішене самолюбство.

Він не збирався каятися.

— Чим іще мені зайнятися вночі?

Я вирішила поки що закрити тему й попрямувала по коридору до кухні. Едварду дорогу вказувати було не потрібно, він опинився там раніше за мене й сів на стілець, на якому я намагалася його уявити. Його врода осяяла кухню. Перш ніж я змогла відвести погляд, минула не одна мить.

Я зосередилася на приготуванні вечері. Дістала з холодильника вчорашню лазанью, поклала її на тарілку, поставила тарілку в мікрохвильову піч. Та запрацювала, заповнюючи кухню запахом помідорів та материнки. Я заговорила, не відриваючи очей від тарілки в печі.

— І як часто? — спокійно поцікавилась я.

— Гм? — схоже, Едвардові думки літали десь далеко, я відірвала його.

Я й далі не оберталася до нього.

— Як часто ти приходив сюди?

— Майже щоночі. Я аж захиталася від подиву.

— Навіщо?

— За тобою цікаво спостерігати уві сні, — прозаїчно заявив він. — Ти балакаєш.

— Ні! — я хапнула ротом повітря, відчувши, як пашить обличчя від підборіддя до чола. Схопилася за кухонний стіл, щоб не впасти. Звичайно, я знала, що розмовляю уві сні; мама частенько дражнила мене цим. Одначе ніколи б не подумала, що доведеться турбуватися про це тут, у Форксі.

Едвардове обличчя миттєво спохмурніло.

— Ти сердишся на мене?

— Залежно від обставин! — я почувалася й говорила так, наче пробігла кілометр кросу.

Едвард чекав.

— Яких обставин? — поквапив мене він.

— Що саме ти почув! — заявила я.

За секунду він беззвучно опинився поруч, ніжно взяв мої руки у свої.

— Не засмучуйся! — благально сказав він. Нахилив обличчя, щоб воно опинилося на рівні моїх очей, не дозволив відвести погляд.

Я знітилася й спробувала дивитися вбік.

— Ти сумуєш за мамою, — пошепотів він. — Хвилюєшся, як вона там без тебе. Коли падає дощ, його шум не дає тобі заснути. Раніше ти багато говорила про дім, останнім часом менше. Одного разу ти сказала: «Забагато зелені», — він м’яко засміявся, прагнучи, як я зауважила, не образити мене.

— Що ще? — наполягла я. Він здогадався, на що я натякаю.

— Ти промовляла моє ім’я, — визнав він. Я зітхнула: повна поразка.

— Часто?

— Що для тебе, власне, «часто»?

— О ні! — повісила я голову. Він притиснув мене до грудей, ніжно, природно.

— Не гризи себе, — пошепотів у вухо. — Якби я міг бачити сни, ти була б у кожному з них. І я б цього не соромився.

Тут ми почули шурхіт шин на під’їзній доріжці, побачили, як фари вдарили у вікна, потягнулися до нас крізь вітальню. Я заціпеніла в Едвардових обіймах.

— Твій батько буде не проти, що я тут? — запитав він.

— Навіть не знаю… — швидко намагалась я обмізкувати ситуацію.

— Тоді краще іншим разом… Мить — і я сама в кухні.

— Едварде! — зашипіла я.

Почувся тихенький смішок, потім запанувала абсолютна тиша.

Батьків ключ повернувся у замку.

— Белло? — покликав він. Раніше це мене дратувало: хто б іще міг бути в будинку? Виявляється, підозри Чарлі не такі й безпідставні.

— Я тут, — сподіваюся, він не почує, що я ледве стримую істеричний регіт. Поки він прямував до кухні, я хутко витягнула вечерю з мікрохвильовки й сіла за стіл. Після дня у товаристві Едварда кроки Чарлі здавалися занадто гучними.

— Можеш і мені придумати щось попоїсти? Я вмираю від утоми, — він наступив на закаблуки, щоб зняти черевики, тримаючись за спинку Едвардового стільця.

Я забрала тарілку з собою й жадібно винищувала її вміст, лаштуючи вечерю батькові.