Читати книгу - "Жлобологія"

дуже позитивно. А толкієністи в цей момент ділили, хто буде ельфом, а хто тролем. Я отримав масу погроз. Мене звинувачували праві і ліві, націоналісти і комуністи. Був оголошений українофобом, провокатором, жидом і жидовствующим. Мені обіцяли повисмикувати ноги, відірвати голову і т. ін. Дехто побачив тут... руку Москви. Для мене ж це був своєрідний проект-тест для виявлення настроїв у суспільстві і можливості самоіронії в Україні. Я колись зберу всі ті відгуки і виставлю цей проект в рамках постконцептуального мистецтва.

Єдине, що я можу ще сказати, завдяки цьому «пам’ятнику» мав купу цікавих знайомств і розмов із людьми, яких давно вважав українською інтелектуальною елітою і які чудово мене зрозуміли.

Самоіронія як рецепт

До чого я це все проваджу? Жлоб не може іронізувати над собою. Він не здатен сміятись зі своїх вад і комплексів. Він занадто серйозний. І це його величезна біда.

У цьому закладена рецептура смерті жлобства, як голка в яйці, а яйце в качці (і так далі) для Кощєя. Звідси мій висновок, що перемогти його можливо саме таким чином і починати треба з себе.

© Школа фотографії Віктора Марущенка

Віктор Марущенко

Фото: Марина Полякова

Віктор Марущенко — фотограф. Народився 1946 р. у м. Новосибірську (Росія). Здобув вищу технічну й гуманітарну освіти (1975; 1981). Працював інженером (1975—81), а згодом — фотокореспондентом (1981—1998). З 1998 р. вільний фотограф. Учасник понад 60-ти персональних та групових фотовиставок у Швейцарії, Німечинні, Іспанії, Франції, США, Бразилії, Чилі, Словаччині, Литві, Молдові, Росії та Україні. Учасник бієнале у Венеції (2001), бієнале «Donumenta Ars Danubiana» у Реґенсбурзі (2003) і в Сан-Паулу (2004). Фотографії Марущенка зберігаються у колекціях музеїв, галерей та приватних колекціонерів. Найвідоміші фотопроекти: «Україна після Чорнобиля» (1992), «Донбас — країна мрій» (2008). Засновник власної школи фотографії (2004).

Жлоб і чорт

Вперше почув слово «жлоб» у глибокому дитинстві, точну дату не пригадаю, це були 50-ті роки. Ми навіть намагались шукати до цього слова якісь синоніми і знайшли — чорт.

Якщо комусь сказати: «Ну ти й чорт...» або «Ти справжній чортяка», то реакцію людини на ці слова можна спрогнозувати, бо це звучить не так образливо, як «ти — жлоб». Не такий чорт страшний, як його малюють, і в тому навіть є частка гумору, що часто викликає в людини посмішку. А от словом «жлоб» можна по-справжньому образити.

Якщо сформулювати характеристики жлоба, то дуже чітко таких людей описав у своїх текстах Лесь Подерв’янський. Тобто жлоб — це людина, яка займається не своєю справою. Заради збагачення. І до чого це призводить? До того, що професіоналізм щез сьогодні. У тих сферах, у яких я працюю, не можу знайти людей, чий професіоналізм не викликав би в мене зауважень.

Жлоб — це андроїд, робот, який не вміє думати. Та він цього не усвідомлює, йому б краще бути у селі трактористом, а він — у місті — депутатом. І в помічники наші властолюбці собі родичів із села понабирали. Село ж мертве в Україні. Ось і створили клани із родичів, друзів і однокласників, а професіоналізм, освіченість, грамотність для таких людей не є важливими.

Якщо слово «жлоб» уживати навіть у метафоричному сенсі, все одно жлоб є жлоб, і такими ж, напевне, були його рідні, батьки, дідусі, бабусі. Тому що це у більшості випадків недорозвинене село. Багато хто приховує, що на хуторі мама живе. Я знаю таких... поп-зірок. Вони замовчують те, що мама — на хуторі в Чернігівській області. Що це, як не жлобство?

От якось бачу, їде на 600-му мерседесі хлопчик... І він на ньому не може піднятися під гору. А на жигулях дядько — піднімається. Бо він цей тридцятилітній автомобіль відчуває вже за всі роки як свої черевики. А хлопцю — хіба що на самоскиді їздити. Його ж родич-депутат покликав... витягнув сюди, в Київ, от тільки племінник, крім гальм і газу, нічого не знає.

Хіба може людина, яка мислить на рівні свого села, вирішувати складні державні проблеми? Я маю на увазі мислення нинішніх народних обранців. У перших скликаннях серед депутатів були ж іще люди видатні й розумні: Попович, Брюховецький, Лук’яненко...

Кармінна роль

Коли не на своєму місці депутат, цей факт може обурювати — багатьох, але коли йдеться про президента, тоді це вже трагедія всього народу. Адже завдяки народу Віктор Ющенко, екс-президент України, ввійшов в історію. Йому ж не тільки українці повірили — з Україною, здавалося, була в час Помаранчевої революції світова громадськість. А він усіх обманув, не виправдав довіри, хоч нібито сповідував їхні цінності.

Ющенко, схоже, не усвідомив своєї кармічної ролі. Справді, що з того, що стільки людей з тобою, за тобою... якщо людина опинилася не на своєму місці. Якщо це не жлобство, то що?

Жлобством просякнута вся система суспільства, не лише політична. Ясна річ, її неможливо зламати так просто. Але шанс у Ющенка був. У жодного українського президента за всю історію країни не було такої народної підтримки. Він же красномовно декларував свої демократичні цінності — тільки й всього. А занапастило його... земне, речі наскрізь меркантильні. Та ж він міг принаймні спробувати скористатися своїм шансом.

У мене раніше була майстерня на Малій Житомирській. У тому ж будинку в Ющенка — двохповерхова квартира, яка й залишилася за ним. Я ж зі своєю майстернею попрощався. Раптом на мене ні з того ні з сього почалися «наїзди». Почав з’ясовувати, хто ці люди, які на мене «наїхали». Виявилося, з боку Ющенка. Одного разу я зустрів президента біля будинку й кажу: «Вікторе Андрійовичу, в мене з’явилися проблеми, хочуть забрати ось цю майстерню...» Він відповів: «Ні, не може бути, я ж казав їм не чіпати митців!» Я повірив. Нічого не змінилося, «наїзди» продовжувалися. Я вдруге підійшов до Ющенка. І даремно, його брат Петро домігся свого: тепер у тому приміщенні стоять пластикові вікна і хтось напевне там живе.

Сталінська спадщина

Так-от: повертаючись до історії, тобто до товариша Сталіна, якого всі ми ненавидимо, вважаємо тираном, деспотом і таке інше... Прошу звернути увагу, нинішні олігархи користуються тепер його здобутками, зокрема тим, що він розбудовував, — тими ж заводами, фабриками, державними стратегічними об’єктами. Багато з них були збудовані за Сталіна, і він це все одноосібно контролював, як і людей у своєму оточенні,