Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

Щойно тепер поручник Дуб зауважив Швейкове «rechts schaut» і те, як він не зводить з нього очей. Це йому було дуже неприємно, бо він несподівано відчув, що заплутався у своїй промові і ніяк не може видряпатись з канави любові солдата до командира, і тому розкричався на Швейка:

— Що ти витріщив на мене баньки, як теля на нові ворота?

— Згідно з вашим наказом, мельдую послушно, пане лейтенанте, ви якось самі ласкаво звернули мою увагу на те, що коли ви говорите, я зобов’язаний слідкувати очима за вашими устами. А тому, що кожен солдат мусить свято виконувати накази свого начальника і пам’ятати їх на віки вічні, я був змушений це робити.

— Дивися в інший бік, дурний чопе, а не на мене, — злостився поручник Дуб. — Ти знаєш, я цього не люблю, не можу цього терпіти, мені стає гидко, коли я бачу твою пику. Я тобі ще накручу хвоста…

Швейк зробив рівняння наліво і, немов закам’янівши, ішов так далі поруч поручника Дуба. Поручник Дуб не витерпів і вигукнув:

— Куди ти дивишся, коли я з тобою розмовляю?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, згідно з вашим наказом я повинен тримати рівняння наліво.

— Ах, — зітхнув поручник Дуб. — Це якийсь хрест Божий! Дивися просто перед себе і думай при цьому: «Я такий дурень, що мені нема чого втрачати». Запам’ятав?

Швейк, дивлячись поперед себе, сказав:

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, чи повинен я щось на це відповісти?

— Що ти собі дозволяєш!? — загорлав на нього поручник Дуб. — Як ти зі мною розмовляєш, що ти мав на думці?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, в мене на думці лише ваш наказ, який ви дали на одній станції, щоб я взагалі не відповідав, навіть тоді, коли ви скінчите говорити.

— Отже, ти мене боїшся, — зрадів поручник Дуб. — Але ти мене ще не пізнав. Переді мною тремтіли не такі, як ти. Зарубай це собі на своєму дурному носі. Я приборкував і не таких шибайголів. Заткни пащеку і йди позаду, щоб я тебе не бачив.

Швейк залишився позаду із санітарною службою. Тут він вигідно влаштувався аж до місця відпочинку, де нарешті всі дочекалися юшки з м’яса злощасної корови.

— Цю корову треба було тримати бодай два тижні в оцті, а якщо не корову, то принаймні того, хто її купував, — заявив Швейк.

Від бригади прискакав кур’єр з новим наказом для одинадцятої роти: маршрут змінюється на Фельштин, Вояличі, а Самбір треба обійти, бо в Самборі стоять два познанських полки і немає жодної можливості розквартирувати там роту.

Надпоручник Лукаш дав розпорядження фельдфебелю Ванєку і Швейку розшукати для роти нічліг у Фельштині.

— Тільки, Швейку, знову, бува, не встругніть чогось по дорозі, — застеріг Швейка надпоручник Лукаш. — Головне, поводьтесь чемно з населенням.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я зроблю все, що в моїх силах. Мені сьогодні, коли я трохи на ранок здрімнув, приснився поганий сон. Я бачив у сні ночви, з яких цілу ніч текла вода по коридору будинку, де я мешкав, аж поки не витекла до дна і не промочила стелі у власника дому, який запропонував мені вранці виселитися з квартири. Такий випадок, пане оберлейтенанте, дійсно трапився одного разу в Карліні, за залізничним віадуком.

— Дайте нам, Швейку, святий спокій із тим вашим дурним базіканням і ліпше подивіться з Ванєком на карту, куди вам треба йти. Ось бачите тут, це село. Звідси ви повернете направо до річки і йдіть вздовж неї за водою до найближчого села, і від того місця, де вливається до річки перший потік — він буде у вас по праву руку, — зверніть польовою дорогою вгору, точно на північ. Заблукати тут неможливо. Ви потрапите до Фельштина і більш нікуди. Запам’ятали?

Отже, Швейк з фельдфебелем-рахівником Ванєком почимчикували у путь, згідно з одержаним маршрутом.

Було після полудня. Спека. Земля важко дихала. Від погано закиданих солдатських могил несло смородом. Вони прийшли на місце, де відбулися бої під час наступу на Перемишль. Тут кулемети скосили цілі батальйони. В перелісках біля річки лишилися сліди артилерійського вогню. На великих площинах і схилах гір із землі стирчали якісь оцупки, а не дерева, а всю пустелю борознили окопи.

— Тут все трохи інакше, ніж біля Праги, — зауважив Швейк, аби порушити мовчанку.

— У нас вже по жнивах, — згадав фельдфебель Ванєк. — У Кралупській окрузі починаються жнива раніше за всіх.

— Тут по війні будуть дуже добрі врожаї, — за хвилину докинув Швейк. — Не треба буде купувати костяну муку. Це для селян дуже вигідно, коли на їхньому полі зігниє цілий полк. Одним словом, це для них добрива. Тільки одне мене турбує, щоб хтось не намовив тих селян продати солдатські кістки цукровим заводам. Був колись у карлінських казармах оберлейтенант Голуб, а такий вже там вчений, що всі в роті вважали його дурником, бо він через ту свою вченість не навчився лаяти солдатів і все на світі розглядав з наукових позицій. Одного разу солдати доповіли йому, що хліб, який вони дістали, не можна їсти. Іншого офіцера таке нахабство розлютило б, а його ні. Він залишився спокійний, не сказав нікому ані кнур, ані свиня, нікому не затопив у пику. Скликав тільки всіх своїх людей і звернувся до них своїм дуже приємним голосочком: «Насамперед, вояки, ви мусите усвідомити собі, що казарми — це не гастрономічний магазин, де ви могли б собі вибирати маринованих вугрів, сардинки і бутерброди. Кожен солдат повинен бути настільки інтеліґентним, щоб уміти без нарікань жерти все, що дістане, і настільки дисциплінованим, щоб не думати про якість того, що він має зжерти. Уявіть собі, що вибухнула війна. Цій землі, у яку вас після бою поховають, байдужісінько, яким хлібом ви перед своєю смертю напхалися. Матінка земля розкладе вас усіх і зжере з чоботями. На світі нічого не гине, і з вас, солдати, виросте знову нове збіжжя на військовий хліб, для нових солдатів, які, можливо, знову так, як і ви, будуть невдоволені, скаржитимуться і напоряться на когось, хто їх накаже замкнути до самого алилуйя, бо має на це право. Я вам, солдати, усе гарно пояснив і вдруге повторювати не буду. А якщо хто в