Читати книгу - "Людолови Том 1"

— А що треба? — висунувся Хома.

— Та нам цехмістра, — разом відгукнулися Павло й Остап, вигнанці зі Львова.

— Я і є цехмістер. Заходьте!

Приїжджі зайшли до хати, перехрестилися на покуття і низько вклонилися хазяїнові.

— Рятуй, батьку!

— Сідайте й кажіть, у чому річ, — показав на лаву Хома.

Приїжджі сіли, і Павло заговорив за обох:

— Ми зі Львова. Сидите ви тут, у Києві, і не відаєте, що на світі діється.

— Розкажеш — знатимемо, — спокійно відповів Хома, набиваючи люльку.

— Таке діється, що православну людину женуть із Львова, як бусурмана. Хто мав хату — з хати вигнали. Хто мав майстерню чи крамницю — розбили, сплюндрували, пустили чесних хазяїв попідвіконню. А хто шевцював не на замовлення, а на базар — в того й скриньку забрали і все пошите.

— А хто ж ви самі будете? — урвав Хома, якому було не до розмов.

— Та шевці ж! Три роки тому почали виганяти православних із цехів і брати тільки католиків. Вигнали й нас. Так ми подали скаргу до магістрату — і нас залишили.

— Гм! — буркнув цехмістер. — Так якого ж ви біса приїхали?

— Так це ж було три роки тому, — втрутився мовчазний Остап. — А за три роки все змінилося.

І розповів про смерть Дениса, про діда Омелька, про те, як побили їх на цеховій сходці, а потім сплюндрували й вигнали з міста, загрожуючи смертю.

— Так і сказали: щоб духу вашого тут не було, бо вб'ємо з жінками й дітьми.

— От стерво собаче! Як же ви стерпіли таке знущання?! — обурився Хома.

— А як же нам було не стерпіти, коли самих майстрів там тридцятеро та підмайстрів утроє?

— Гм… важкувато, — згодився Хома. — Так чого ж вам треба?

— Прийми, батько, до цеху. Не дай померти з голоду. Думали ми податися на Січ, так нема де жінок та дітей подіти. Вони, як горобенята, ротики роззявляють та хліба просять. А де ж його взяти?

— Гм!.. Так хіба ж я щось можу сам? — почухав потилицю Хома.. — Ось що воно робиться на білому світі. Буде сходка — тоді й подумаємо. А папери у вас які-небудь є?

— Є, батьку. Все є. Вони не хотіли давати, так ми в магістраті виправили. Знайшовся такий писарчук з наших, навіть хабара не взяв, їй-богу.

— Та що ти, Хома, думаєш? — втрутилася Причепиха. — Ти ж учора обіцяв пану гетьманові зібрати на завтра сходку.

— Ач ти! — здивувався Хома. — А баба діло каже. Обіцяв! І справді, що обіцяв.

— А де ж ви, добрі люди, ночували? Де ваші жінки й дітки? — зацокотіла жаліслива Причепиха.

— Ночували ми на дорозі, під мурами. Не пустили нас до міста після заходу. Та воно влітку нічого. Ночі теплі. Тільки дід Омелько все стогнав, бо дуже його побито.

— Так він живий, Омелько?! — здивувався Хома. — Гм! А я гадав, що він помер у дорозі. А чи то часом не той Омелько, що шевцював на Січі ще за Самійла Кішки?

— Той самий. Та він тут, за ворітьми, на возі лежить, — показав на віконце Остап.

— Та я ж його знаю! Разом на Січі працювали. Оце так заковика, — розгубився Хома.

А Причепиха аж сплеснула в долоні.

— Ой люди добрі! Чи бачили. ви таке опудало! Люди з дороги голодні, хворі, на возах поневіряються, а він потилицю чухає. Іди! Іди проси до хати та діда допоможи перенести.

І, не витримавши, кинулася на вулицю і, зітхаючи та бідкаючись, почала переносити до хати злиденні речі втікачів і готувати їм сніданок з решток учорашньої учти.

За годину дід Омелько спав на лаві на м'яких бараницях. Мотря допомагала Причеписі місити коржі, а маленька Орися гралася з дочкою Причепи і заливалася, сміхом, ніжним і дзвінким, як бубонці.

Сходку скликали, обносячи знак. Іноді це був перстень із цеховою печаткою, іноді — так звана цеха, металева дощечка з цеховим гербом у скриньці, куди клали, крім цехи, цидулку про день і час зборів. Одержавши таку цеху, найближчий цехмістрів сусід ніс її до свого найближчого сусіда-майстра. Якщо його не було дома, йому писали на столі, де й коли сходка, і несли цеху далі, а той, кому її передавали, мусив і собі нести її до іншого майстра. Так і обходила вона весь цех і кінець кінцем поверталася до цехмістра.

Зійшлася сходка того ж дня увечері, коли з Дніпра повіяв свіжий вітрець. Цеховий будинок був чисто прибраний і підмазаний. Ікони блищали під чистим рушником, на-столі була свіжовипрасувана скатертина.

Боячись штрафу; майстри збиралися вчасно й тихо сідали вздовж стін на лавах за першенством. Аж ось прийшов і Причепа з своїм заступником, писарем, шафарем і Сагайдачним. На стіл поставили цехову скриньку. Причепа перевірив, чи всі тут, і урочисто відкрив скриньку. Це означало, що сходку відкрито. Всі зняли шапки й погасили недокурені люльки, а наймолодший майстер став біля дверей наглядати за порядком. Усі гадали, що сходку розпочнуть з того, що приймуть до цеху Карла Шнейдера, який напередодні частував їх учтою.

Те саме думав і сам Карл Шнейдер. У святковій одежі стояв він біля столу, тримаючи в хустці свій майстерштик. Але Причепа підвівся з місця і низько вклонився майстрам.

— Панове товариство, — почав він, крехкаючи. — Вчора святкували ми учту, гадаючи, що сьогодні доведеться нам прийняти до цеху пана Карла Шнейдера, але справа вийшла трохи інакше.

Рух цікавості й подиву пробіг мовчазними лавами.

— Я до того кажу, — вів далі Хома, — що за добу сталося багато нового. Вчора пан гетьман розповідав нам, як кляті пани й магістрат знущаються з нас у Львові, а сьогодні… той… вони самі до нас приїхали.

— Хто приїхав?! Пани?! — не витримав один із майстрів.

Причепа обурено зиркнув у бік порушника тиші.

— Звісно, не пани. Їм тут нема чого робити. Приїхали наші брати-шевці, яких вони, сучі сини, з цеху повиганяли. Два майстри та дід Омелько, січовик, та підмайстрів четверо, бо двоє подалися прямісінько до Базавлуку. Так ось що я гадаю, панове. Не можна залишати людей без хліба, без притулку й струменту. Треба якось допомогти. А ви, панове майстри, самі подумайте, як це зробити.

За статутом, молоді майстри висловлювалися першими, щоб вплив старіших не заважав їх думці. І першим схопився з місця козак Грицько, що вчора так обурився з львівських подій.

— Я так гадаю, — палко крикнув він, — що треба прийняти їх до цеху — і край.

— Хай вони краще самі скажуть, чого їм треба, — зауважив голос із кутка.

— Вірно! Хай скажуть!

Хома