Читати книгу - "Людолови Том 1"

— Розкажіть, панове, що з вами сталося і чого ви бажаєте, — звернувся до них Хома. — А ви, діду, сідайте бо довго не встоїте.

Павло докладно розповів, як обороняли вони старого Омелька, як сплюндрували їх, як побили, наче татарська орда.

Загрозливий гомін пішов покоєм. Дехто схопився з місця, забувши про суворий звичай.

— Ми це їм пригадаємо! — кидали вони обурено й палко.

— Ще діждуть свого. Сплатимо їм усі борги!

— 3 лихвою!

Хома стукнув по столу, закликаючи до спокою, і майстри знов ущухли й розсілися по місцях. Чого ж ви просите? — звернувся Хома до приїжджих.

— Важко нам просити, наче старцям. Не звикли ми до цього, — стиха почав Павло. — Але просимо: прийміть нас до цеху і позичте з цехової скриньки на устаткування. Ми чесно відробимо борг і, поки віку нашого, не забудемо вашої ласки. Ще й дітям заповімо пам'ятати.

А дід Омелько вклонився сходці, розстебнув сорочку, показуючи кістляві груди в ранах та синцях, і додав:

— А мені, старому, дозвольте відлежатися в шпиталі, а потім хоч у підмайстри запишіть, коли ласка ваша.

Майстри мовчали. Кожен розумів, що товариське почуття вимагає допомогти вигнанцям, але як це зробити, не завадивши собі? Отже, доведеться ділитися з ними роботою. Щоправда, дід Омелько не робітник і навіть не житець на світі, зате Павло та Остап… Але вигляд скаліченого старезного тіла був надто зворушливий. Здригнулися міцні козацькі нерви.

— Як же ви, панове, гадаєте? — спитав Хома, обводячи цех очима.

— Прийняти! Прийняти! — відгукнулося кілька голосів.

— Ні, панове, не можна ламати статуту, — підвівся рудий Лаврін Кузьменко, перший багатир у цеху. — Добрість добрістю, а статут статутом. Ми вимагаємо від кожного вступного майстерштика та учти. А до того ж, подумайте, що буде, коли разом почнуть працювати ще чотири майстерні?! І так не завжди вистачає роботи.

— Ах ти ж, падлюко! — щиро обурився Хома. — Та хіба ж на пожежі дивляться, чию хату звільнено від стації? Кожен бере до себе погорільців. Не бійсь. На тебе вистачить замовлень.

— Справді. Іч, яке пузо наїв.

— Тебе б Барилом звати замість Кузьменка! — вкинув невгамовний Грицько.

Але літні статечні майстри підтримали Кузьменка.

— Ні, панове, цього не можна ухвалювати зопалу. Пригадайте, як перед останніми рочками думали ми заробити і що з цього вийшло. Шкіру й час витратили і залишилися без шматка хліба.

— Вовків боятися — до лісу не ходити.

Але старі майстри не піддавалися. Нелегко було налякати їх вигуками.

— І довелося, — підніс один із них голос, — п'ятьом майстрам виїхати з Києва. Ледве-ледве ми передихнули, гадаємо, на рочках трохи підлататися — і знов така сила народу. Та де ж на них роботи взяти, панове? В нас самих діти малі. Нащо нам у зашморг лізти?

— Соромно, батьку, — надсаджувався Грицько. — Люди в горі, такі ж майстри, як і ми. Хто їм допоможе, крім нас?

— Хай на фільварки йдуть!

— Або на Низ козакувати!

— А де дітей подіти та жінок?

— А ми не згодні голодувати.

Хома бачив, що розпалюються пристрасті, і не знав, як угамувати їх. Йому було до болю соромно перед Сагайдачним за виступ Кузьменка і його прихильників, але стримати їх не міг, не ламаючи статуту. Як «батько» підмайстерської господи, він завжди ворогував із заможною групою і Кузьменком, її ватажком. Коли б Причепа був справжній цехмістер, а не тимчасово заступав відсутнього, він не проминув би задратися з Кузьменком, але становище зобов'язувало його до безсторонності. Він тільки грюкав по столу, закликаючи до порядку.

— Та посоромтeся хоч пана гетьмана, панове, — раптом не витримав він, червоний і спітнілий з хвилювання.

Майстри ущухли й, ніяково кахикаючи, перезиралися.

І тоді заговорив один із старих майстрів, іконописний дідок, примирливий і угодовницький.

— Хай вони спочатку розкажуть, хто вони, де вчилися, де вендрували і які в них папери та права. Та й наших спитайте, хто їх знає, і хай вони скажуть, чи можна їх прийняти, чи ні.

— Добре, — насупив брови Хома. — Кажіть панове, хто з вас знає цих людей?

— Я, — виступив Грицько. — Під час вендрівки я був півроку у Львові, в майстерні дядька Павла. Знаю, що він давній майстер, і коли мене приймали тут до цеху, так ви ж читали папір, що він мені дав, визволяючи мене від роботи.

— А хто знає Остапа? — спитав Хома.

Майстри мовчали.

— Ти чув за такого майстра? — звернувся він до Грицька.

— Атож. Працювати в нього не працював, але заходив до нього, тобто до знайомих підмайстрів.

— І можеш присягатися в цьому перед цехом?

— Можу, — впевнено відкарбував Грицько, скосивши око на Кузьменка. — І ще додам, що в них обох підмайстрам і учням жилося краще, а тому інші майстри були проти них і звали їх хлопськими попихачами.

— Он як! — уїдливо всміхнувся Хома. — Довіряєте ви його слову, панове, чи може хай ста6е він під присягу?

— Та нащо! — залунали вигуки. — Аби гаяти час? Зайва річ!

І тільки Кузьменко обурено знизав плечима.

— Хай буде й так, — казав далі Хома. — Але як ви, панове, гадаєте: чи справедливо брати вдруге учту, вступне й вимагати майстерштик від тих, хто вже раз виконав цехові вимоги; коли в людей розбили все до останнього шильця й копила?

— Звісно, гріх!

— Несправедливо! — Та що ми — поганці, чи що! — загули голоси.

— Ні, панове, стривайте, хай вони докладно розкажуть, де вчилися, де вендрували, — настоював Хома, скосивши око на Кузьменка, — щоб потім жодний собака не закинув і не збрехав, що ми прийняли до цеху партачів.

— Не треба! — загули майстри. — І так зрозуміло.

Але старі мовчали, кахикали і незадоволено перезиралися. Хома зиркнув у їх бік і, крекнувши, підвівся.

— Ну, якщо не треба, то кидайте, панове, шапки, хто згодний прийняти Їх до цеху.

І чорні патлаті шапки позлітали під стелю і попадали на стіл перед цехмістром. Тільки Кузьменко і троє старих майстрів м'яли свої шапки в руках, не дивлячись на Павла й Остапа. Кузьменко повагався хвилинку, але, бачачи свою поразку, кинув шапку до купи.

«Ось і мій глек на капусту», — подумав Хома, а голосно додав:

— А тепер, панове, за звичаєм, поцілуйтеся з новими братами, щоб ніхто не мав на них лихої думки, як споконвіку ведеться.

Майстри оточили Павла й Остапа. Кожен тричі цілувався з ними навхрест, як на великдень. Потім два старіші майстри підперезали нових майстрів шкіряними фартухами — ознакою майстерської гідності.

Дід Омелько розгублено підвівся