Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Подумавши трохи, господар відповів:

— Хто як. Багатирям вона подобається: землю засівай і продавай хліб скільки хочеш; у крамницях почали продавати оселедці, яких ми давно не куштували, знову ж таки й сіль з Криму привезли, одне слово, хто багатий, той за Денікіна, а хто бідніший, кому панської землі трохи врізали, той жде — не діждеться Петлюри. Правду казати, є й такі, що в більшовицький бік поглядають, проте таких небагато… Як на мене, то скидається, що денікінці до царизни завертають, а як же буде тоді з нашою Україною? Чи ж мало вона натерпілася за тих царів, щоб їм ні дна, ні покришки!

Отак тривала наша розмова допізна. Хоч ми з Романом і не розкривали остаточно своїх карт перед господарем, але він легко збагнув, яким ми духом дихаємо, й порадив нам прямувати до містечка Узин, де якийсь повстанський отаман Кущ так наполохав денікінців, що вони бояться й близько туди підійти.

Мабуть, десь опівночі господар поліз на піч, де вже спала його дружина, поступившись нам своїм місцем на полу, а ми з Романом уляглись на м’якій постелі, потерпаючи від думки, що нанесемо цим добрим людям свої воші…

Наступного ранку господарі пустили нас із хати тільки після того, як ми добре поснідали. На дорогу господиня поклала в мою торбу півпаляниці та добрячий шмат сала, а господар порадив:

— Як вийдете до Росі, то йдіть правим високим берегом до села, а там у третій хаті по праву руку зайдіть до Мартинюка. Це свій чоловік, я його знаю ще з селянських з’їздів у Києві сімнадцятого року. У нього й заночуйте. Скажете, що від мене. Цей Мартинюк знає, що в Узині діється, бо з їхнього села люди на базар ходять, а час тепер такий, що сьогодні воно так, а завтра може бути зовсім по-іншому…

Дякуючи й прощаючись, я сором’язливо сказав господареві тихо, щоб його жінка не чула:

— Постіль, на якій ми спали, добре виваріть і помийте гарячою водою піл, щоб після нас не завелась там нужа…

Господар зніяковів і розвів руками:

— З подорожніми людьми всяке буває, то пусте!

Надвечір ми вийшли до замерзлої, вкритої снігом Росі й попростували високим лісистим правим берегом до села з Мартинюком, куди вела неширока дорога, що де-не-де ховалась між деревами й кущами і знову виринала у відкрите місце. Унизу, рівнобіжно до неї, під самою горою пролягав шлях на Білу Церкву.

На шляху було порожньо, лиш їхав ступою озброєний рушницею й шаблею вершник у чорній волохатій шапці — мабуть, донський або терський козак.

Хоч уже сутеніло, але ми враз помітили одне одного й скоса поглядали — вершник підозріло знизу на нас, а ми згори на нього. Хто-зна, хто кого більше боявся, але та й та сторона удавали, ніби йдуть собі своєю дорогою і ні до кого їм діла нема. Проте, коли ми наддавали ходу, вершник також підганяв нагаєм свого коня; коли ми стишували рух, вершників кінь знову переходив на ступу. Нарешті нам набридло грати в кота-мишки, й ми, скористувавшись, що дорога наша знову завернула за дерева, спинились перечекати. З-за кущів було видно, як вершник, втративши нас з очей, теж спинився, постояв трохи, озираючись навсібіч, і раптом погнав коня чвалом до Білої Церкви.

Нас не дуже турбувала поспішність вершника: навряд чи він поспішав когось повідомити в Білій Церкві про двох непевних людей, скоріше він сам волів уникнути халепи в цих небезпечних для денікінців місцях, де можна натрапити на хлопців якогось отамана Куща.

Уже смеркалось, як ми ввійшли в сільце, що крилось між деревами високого правобережжя Росі. Завернули в двір третьої хати праворуч, де одразу ж побачили статечного чоловіка з вилами в руках, котрий чи то збирався йти до повітки, чи, навпаки, вийшов з неї.

— Чи не скажете, як нам втрапити до Мартинюка?

— А навіщо він вам? — спитав дядько, пильно оглядаючи нас.

Ми догадались, що це і є сам Мартинюк, і сказали, хто нас до нього спровадив.

Цього було досить, щоб дядько, промовивши глухо «умгу», запросив нас до хати.

Він поставив вила в кутку сінець і провів нас у світлицю, прикрашену рушниками на образах та на великому портреті Шевченка в шапці, а також багатьма фотографіями в рамках на стінах. Над одвірком світлиці була невелика поличка з книжками, що додавала Ще одну рису до позитивного враження, яке справив на нас господар своїм многозначним «умгу». За столом при світлі гасової лампи сидів підліток років п’ятнадцяти, син господаря, й читав. Коли двері рипнули, він підвівся й згорнув книжку, та я встиг глянути на палітурки її. То був Кащенків твір «Славне військо запорозьке низове», і я ще раз здивувався з популярності в народі цього, не такого вже майстра художнього слова Кащенка, старшого кондуктора Катерининської залізниці. Хоч на книжковому ринку вже помітний був своєю повістю «Мазепа» та іншими історичними творами набагато талановитіший кубанський письменник Олелько Островський, але не рівнятись йому до Кащенкової слави й великого впливу не тільки на молодь, а й на таких поважних літніх селян, як наші попередній і цей новий господарі.

Підліток, без батькового наказу, пішов із світлиці, а господар, сівши з нами до столу, по якій хвилині роздуму, спитав:

— Так ви куди хочете прямувати?

— Нам треба до Києва, але не залізницею.

— Тепер залізницею більше з Києва ідуть, ніж туди. Подейкують, що більшовики десь там напосідають на денікінців, тож деякі пани вже чкурнули з Києва. Залізницею вам не можна, та й Фастівським шляхом теж не випадає: можуть загребти в контррозвідку. Виходить, вам ніяк не обминути Узина.

Ми висловили подив, чому містечко Узин з великою цукроварнею вважають за найбезпечніше щодо присутності денікінців місце в цьому районі.

— Там, бачите, Кущ їм покою не дає. Він сам узинський, і хоч не сидить повсякчас в Узині, але навідується туди до жінки й малої дитини.

Ми з Романом зацікавились постаттю повстанського отамана Куща й з розповіді господаря дізнались, що це колишній узинський учитель. Під час війни його мобілізували, й він, закінчивши школу прапорщиків, став офіцером. Наприкінці шістнадцятого року Кущ попав в австрійський полон і повернувся додому лиш у середині вісімнадцятого року, за гетьмана. Одружився з місцевою вчителькою і до часу сидів тихо. Ніхто його не чіпав як недавнього полоненого, і він приглядався та помалу призвичаювався до нових революційних обставин. Так тривало до весни 1919 року, коли вдруге стверджувалась.