Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Пане Фийсо, сесе я — Митро!

Я грюкав у двері вперто і войовниче, як легендарний грек Ахілл у ворота Трої.

А тим часом у хаті пана Фийси трагічні події розгорталися за такою хронологією. Коли я постукав вперше — культурно і обережно — й повідомив, що до господи проситься не якийсь там розбійник з великої дороги, а я — Митро, пані Гатьошка саме розстеляла ліжко а пан Фийса гарячково скидали із себе штани. Пан Фийса, тяжко дихаючи, весь час понукував свою Афродіту, і та за якусь мить уже постала в одежі нашої прамамки Єви — благо, досвіду не позичати. Відтак гепнулася горілиць на ліжко, демонструючи бідному учителю усі свої тілесні багатства, щедроти і принади. Напівбожевільний пан Фийса, немов переляканий заєць з-під куща, стрімко стрибонув на ліжко і втопився в обіймах Гатьошки… І в цю мить я почав грюкати у двері кулаками, вимагаючи пана Фийсу на наукову дуель по статевому й нестатевому розмноженню.

Чи своїм грюканням я налякав дорогого вчителя, чи криком й нагадуванням про себе завдав сараці душевної травми, але пан Фийса раптом, немов куріпка в житі, затихли в обіймах пані Гатьошки. Ще якусь мить помовчали і з якоюсь приреченістю і відчаєм простогнали: «Ізиді, сатана, од хижі моєї! Я тебе, іроде, точно вб'ю!»

— Штось сталося, пане Фийсо? — з материнською турботою запитала пані Гатьошка, дивлячись у враз згаслі очі коханого.

Пан Фийса, ледь не плачучи, приречено похитав головою, піднявся і з гіркотою подивився долі собою. Бідне женило якось наче схлипнуло, відтак, немов учень-двієчник, схилило голову набік і винуватим поглядом втупилося у землю. Із бронебійного снаряда воно вмить трансформувалось у нетрібну ганчірку.

— Но што: вже'сьмо ся полюбили — аж дим із гузиць валить! — простогнав із душевним надривом пан Фийса і скреготнув зубами…

Я ж ще кілька разів вгамселив п’ястуком по дверях.

І тоді зрозумів: аби в мені у цю хвилину поєднались впертість і настійність слов’янського князя Ігоря, сила і войовничість грецького воїна Ахілла — все’дно я цю курвацьку Трою не проб’ю ані кулаками, ані головою. Тому, взявши під пахву ботаніку, спустився із східців і, дивлячись на вікна учителевої хати, щиро побажав:

— Любіться, кохайтеся, лем не розмножайтеся!

…І слухайте: що було далі!

Наступного дня я першим прибіг до школи і почав хвалитися панові Фийсі, як дуже красно вивчив тему про статеве і нестатеве розмноження. Він так подивився на мене, ніби побачив вбивцю власної дитини. А далі як розкричався!

І знаєте, що він мені побажав?

Таке паскудне!.. Я ледь не онімів й оглух…

Коротше, висловлюючись культурно, пан Фийса послав мене… він послав мене… аби я впродовж усього свого життя тільки те й робив, що власним женилом запліднював колючі кущі й дерева, трави та іншу флору нашої рідної й неосяжної планети.

Ну, а далі, сегінина, місця собі не могли знайти і все шукали, чим би мене задрючити. І нарешті, таки знайшли!

…У ті старі добрі і благословенні часи для учнів продавалися дванадцятисторінкові зошити двох видів — із полем і без нього. Перші коштували десять копійок, а другі — п’ять. Голопуза жеброта, подібна до мене, звісно купувала зошити дешевші. А ось поля на сторінках із поміччю лінійки ми проводили олівцем уже самотужки. Такий гешефт економив для нашої родини значні кошти, що і дало привід бабі Фіскарошці у напливі гарячих почуттів до мене висловити знамениту фразу: «Коби наш Митько не економив на зошитах грошища, то давно би’сьмо уже виздихали із голоду!»

Вранці я якось забув у зошиті із ботаніки провести поле і розігнався письмом на всю широчінь. Це тепер і впало у розгніване око пана Фийси.

— Де твоє поле, либухурю килавий?![73] — схопили пан Фийса мене за вухо і, крутячи його, злорадно продовжували. — Но та де твоє поле?! Ану ж покажи, де твоє поле?!

— Як де моє поле!? Моє поле большевицькі зарази у колгоз забрали! — відповів зі злості я. Відповів рішуче, чітко, не кліпнувши оком і, як кажуть, без «задньої мислі».

Проте «задню мислю» одразу вловила своїми передніми вухами Манька-безпекашка і увечері про «моє поле» і «большевицькі зарази» акуратно відстукала туди, куди і кому потрібно.

Наступного дня мене прямо із уроку викликали у директорський кабінет. Пан директор зміряли мою особу з ніг до голови таким поглядом, ніби я їм із писка вирвав останній зуб.

— Передаш своїм повістку! Із нею мають явитися у мукачівську безпеку — там усе написано, — простягнув пан директор мені папірця. — А тебе, збийвічу, я не те, щоб більше у школі, а навіть у своєму найстрашнішому сні не видів, скис би’сь, де стоїш!

Не такий я вже лінивий і дурний, аби киснути на одному місці… Але повісткою директор таки навісив мені добрячу колодицю на голову: хто ж таки дійсно явиться у мукачівську безпеку? Скажімо, дорогого нянька, аби не посадити за його черговий культпохід за сіном на колгозну ферму, преміювали путівкою на заготівлю деревини для сільради