Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 100
Перейти на сторінку:
ними оточений. Їм хотілося довести свою справу до кінця, тому дехто навіть запевняв: що б не сталося, стоятимуть до останнього і живими владу не здадуть. Уже планували, як швидко проведуть реформи та роздадуть селянам землю, як іще більше згуртується люд і відродиться козацький лад, і так горіли їхні очі, що й Гриць ледве себе стримав. Не сумнівався і в успіху такої операції, адже його полк налічував близько двох тисяч воїнів, у той час як Поштала мав у своєму підпорядкуванні менше сотні ненадійних колишніх царських офіцерів, ще й проросійськи налаштованих. Але Савонов жодного разу не зробив спроби захопити місто й не допустив до цього інших. 7

Він не схвалював цю дивну демократичність, повертаючись до старої думки: зовсім не ті люди сидять у владі. Єдине, що міг зробити в той час – це отримати для своїх загонів зброю, яка залишилась на німецьких складах після квапливого розпродажу, адже ситуація знову загострювалась: із півночі наступали більшовики, а з півдня на Ізюмщину сунули денікінці.

– Як одна сила, так і друга не можуть обійтися без України, де знову виросте хліб і нікуди не дінуться роботящі руки, – так говорили в штабі його партії. – Навіть Ленін вважає, що в тому їхнє спасіння, тому час від часу відправляють сюди окремі загони в розвідку, аби перевірити реакцію цієї влади та знати її силу.

То на Чернігівщину заскочать більшовицькі партизани, то на Сумщину; з’явився такий загін і на Ізюмщині, звідки й до кордону недалеко, й підмога на Донбасі знайдеться, коли що. Цього разу не гуркотіли вони на броньових потягах, а пробиралися партизанськими дорогами й стежками.

У той час, коли київські керманичі наказували всім не чинити червоним загонам ніякого опору, аби не спровокувати ще більшого нападу, вони й до Святогірського монастиря добралися. Чому б і ні, коли ніхто їх не спинив? Та й розраховувати на те, що російські більшовики побояться Бога, було просто наївно. Відколи стоїть тут свята обитель, не було такого знущання з православної релігії, як цього разу. Навіть коли в ніч на друге січня під’їхали до монастиря шістдесят червоноармійців на шістнадцяти підводах, священнослужителі й монахи не припускали, що таке взагалі може статися. Але вже з перших хвилин насторожилися, бо гості з гиканням увірвалися через ворота й, вилаявшись брудним матом, одразу побили монаха, який завідував готелем. Усі зрозуміли – не сховатися від холоду вони сюди прибули, не переночувати, тримаючи далі путь, а з метою пограбування. Однак п’яних бандитів уже годі було спинити, та й на допомогу розраховувати не доводилося, знаючи ситуацію в усій окрузі. Лишалося надіятись тільки на Бога та на молитву.

А слуги диявола, розсіявшись по корпусах монастиря, розпочали неймовірні знущання: одні вимагали в настоятеля видати ключі від монастирських сховищ, інші проводили обшуки й грабежі в усіх келіях, відбираючи в монахів їхнє майно до останньої сорочки. Кидали на підлогу ікони, примушували монахів палити цигарки й танцювати, під загрозою розстрілу матюкати Господа й Матір Божу, а коли хтось відмовлявся, його били палицями і батогами.

Після третьої ночі обезчещена братія на чолі з архімандритом стала збиратися в храмі для богослужіння. Уже й службу розпочали, і на коліна стали, молилися так щиро, неначе востаннє, поки й сюди не увірвалася більшовицька зграя. Коли архімандрит проголошував актинію, усіх виганяли з храму, а під час співів херувимської знімали чоботи з їхніх ніг. Та й на це братія не зважала – чекаючи наступних страждань і навіть смерті, вона причащалася Святих Тайн. Але й померти тут було не так просто – коли ще й обідня не закінчилася, на порозі храму з’явилася нова банда. «Стій, ані з місця! – кричав один з них, тримаючи в руках ножиці. – Підходьте по черзі, усіх стригтиму!» – одразу й розпочав. Аби уникнути такої наруги, вони готові були втекти, куди бачать очі, однак слуги диявола нікого звідти не випускали. Найбільш біснуватий червоноармієць вбіг в олтар, відкрив царські врата й несамовито закричав: «Не виходити, стрілятиму!»

Здавалося: ось вона, та остання хвилина. І так їм хотілося, щоб сталося диво – прямо зараз з’явилася та українська «зразкова сотня» і прогнала непрошених гостей, але до Ізюма тридцять кілометрів, та й глуха ніч надворі. А тут нечиста сила нишпорила навіть по всіх закутках, у приміщенні скарбника колола портрети ієрархів, змушувала Божих служителів пити чорнило й горілку, а коли надворі ще й не почало світати, усіх вигнала на мороз і наказала роздягнутися. Бажаючи ще чимось себе потішити, напівголих вишикувала в шеренги й змусила марширувати та виконувати військові команди, супроводжуючи таке дійство побиттям і матюками. В той час у сусідньому храмі блюзнірствувала інша зграя. Один із них, одягнувши митру й ризу, сів на престол і гортав Євангеліє, інші, також переодягнені, то відчиняли, то зачиняли двері в олтар, імітуючи службу, у той час як більш тверезі знімали з митр та ікон коштовне каміння. Усе награбоване складали на підводи, якими на ранок третього січня були забиті всі дороги й підходи монастирської території. Коли вони одна за одною від’їжджали, уціліла братія нарахувала їх тридцять вісім.

Дарма думали, що на тому монахам дадуть спокій: того-таки дня на монастир була накладена чотиримільйонна контрибуція, яку після пограбування вважали геть непідйомною. Клопоталася й Богородичанська волость, яка мала сплатити вісімдесят тисяч рублів.

– То не все! Не все! – коли Настина Оксана дісталась дому, на ній і шкіра тремтіла. – Змушували монахів рубати ополонки, а потім там же відрубували їм голови, декого й живцем топили, – переказувала почуте. – Пограбували й лікарняний хутір, до того ж усіх роздягли і все забрали, навіть стоптані чоботи.

– А як же твої? – мати придивлялася до її ніг.

– Якби я там була, додому вже б не повернулася, – їй і самій страшно було уявити. – П’яна більшовицька орда зґвалтувала всіх жінок і дівчат, а разом з ними й молодих послушників, – у неї знову починалася лихоманка, тільки цього разу від побаченого.

– То де ж ти сховалася? – у матері аж голова обертом пішла.

– Напередодні десять чоловік відправили на пасіку свічки катати, і мене з ними. Різдво ж за три дні, – тепер і сама не могла повірити в таке дивне спасіння. – Коли рано-вранці ми все привезли, ті підводи тільки-но від’їхали. І ми одразу кинулися все мити й прибирати, бо страх, що там творилося. А це наші їхали по лікаря,

1 ... 60 61 62 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"