Читати книгу - "Не йди"

Потім я про це забув. А коли забув, життя почало робити мені приємні сюрпризи. У лютому я став завідувачем відділення. Це була давно очікувана подія. Я на це заслуговував, у цій лікарні я пропрацював сімнадцять років. Починав асистентом, потім став ординатором, відтак старшим ординатором. Тепер я вже керував. Разом з іншими я перебував в ейфорії, насамперед з твоєю мамою, а також з колегами, які організували бенкет на мою честь. Це підвищення увінчало мою кар’єру, але й обмежувало її. Я змушений був назавжди покинути мрію поїхати до якоїсь відсталої країни, де мій фах міг би нарешті стати таким, яким я уявляв його собі в дитинстві: з постійно напруженим графіком роботи, місіонерством. Далеко від повільної сонливої рутини цієї багатої й водночас погано керованої лікарні, з простроченими медикаментами, де обладнання старіє ще до того, як його розпакують. Де все відбувається неначе в уповільненому кіно, а найжвавіша річ – це миша, яка бігає в кухні й змушує репетувати кухарок. Кожен із нас, Анджело, мріє про щось таке, що змінить ритм нашого звичного життя. Ти мрієш про це, сидячи на дивані, розслабившись серед того комфорту, який щодня дарує тобі життя. Зненацька під впливом якоїсь смішної бунтарської ідеї ти починаєш шукати кістку тієї людини, якою тобі хотілося б стати. Проте, на наше щастя, тебе оточує надто щільний шар жиру, що добре захищає тебе від гострих кутів, а також усіляких дурниць, які ти час від часу собі говориш.

Після того, як головний лікар привітав мене з новою посадою, я нарешті залишився сам. Їдучи додому в автомобілі, я розмірковував над цією зміною, над тим, як життя само налагоджується. І мені здалося, що навіть це підвищення було явним знаком у графіку, який мені накреслила доля. Я знову подумав про останні місяці сум’яття в моїх сердечних справах як про своєрідний суботній рік, період суцільного відпочинку, який моє серце дозволило собі, з огляду на новий цикл відповідальності, що чекав на мене. Я знову почувався сильним. І якщо щось жахливе й відбулося, то воно тепер літало в мене за спиною, немов стара газета від вітру на морському узбережжі наприкінці літа.

А тим часом тобі все важче ставало рухатися в череві твоєї мами. Її живіт був уже таким великим, що висувався з-під одягу, немов трофей, її пупок нагадував умбон[14] на щиті давньоримських гладіаторів. Ельзі залишалося тебе носити ще трохи менше місяця. Їй було все важче дихати. Після вечері я клав свою руку на низ її живота й починав легенько масажувати. Вона мало спала, коли лягала, здавалося, що ти прокидаєшся. Дуже часто, прокидаючись уночі, я заставав її мовчазною, несплячою й зануреною у власні думки. Вона лежала, не заплющуючи очей, на тому верстаті бажань, з якого ти невдовзі повинна була вийти. Я не відводив від неї погляду в сутінках, але не насмілювався потурбувати, відчував, що їй хотілося побути самій. Коли ми прогулювалися, вона спиралася на мою руку, її постать стала незграбною й громіздкою, я милувався, дивлячись на її віддзеркалення в якій-небудь вітрині. Мене розчулювали і манери, і впертість, що ніколи її не полишала. При такій зміні фізичного стану її пихатість здавалася смішною. Вона хотіла продемонструвати мені, що могла чудово все робити й без мене, тож вела значно рухливіший спосіб життя, ніж це рекомендувалося в її стані. Ельза приділяла багато уваги своєму одягу й ніколи не купувала речей у магазинах для майбутніх мам, яких вона терпіти не могла. Шкіра в неї стала блискучою, а погляд яснішим. І вона так само продовжувала змагатися в елегантності з іншими жінками.

Ми все ще з нею кохалися, здавалося, що її фізичний стан не впливає на бажання близькості. Вона лягала на бік, а я притискувався до її великого тіла. Мені важко було перебороти свої побоювання таких суттєвих змін у її організмі. Через них я відчував себе мініатюрним і недоречним. Наш секс не був бурхливим, він був призначений для вже вагітної жінки. Мені б хотілося, щоб його було менше. Але Ельза вимагала моєї уваги, і я був змушений її задовольняти. Коли я в неї входив, то здавався собі незваним гостем на приставному стільці на бенкеті, де й так повно людей. Я слухав у темряві шум життя, що було між нами, створене цими рухами наших тіл, які ми майже ніколи не припиняли. Я лежав у себе вдома між ногами жінки, котру я знав майже п’ятнадцять років і котра завагітніла від мене. А в нашій квартирі, у гостьовій кімнаті вже були поклеєні шпалери з маленькими ведмежатами й стояла готова колиска. Можливо, я мав бути щасливішим, ніж був. Але, Анджело, особисте життя – невивчена територія. Я не думав про Італію, та відчував її присутність біля себе. Я знав, що вона залишилася в мені глухими звуками своїх кроків, неначе стара правителька середньовічного замку, яка ходить і одну за одною гасить свічки до цілковитої темряви.

І ось ми вже в товкотнечі двоповерхового магазина з вікнами на всю стіну, крізь які можна побачити все, що відбувається всередині. Твоя мама попросила сходити з нею, щоб купити потрібні для тебе речі. Уже була шоста година, сутеніло й ішов дощ. Ельза струсила парасольку й поставила її в підставку біля дверей, провела рукою по волоссю, щоб перевірити, чи не змокло, і озирнулася, шукаючи мене. Над нашими головами висіла