Читати книгу - "Не йди"

Ми піднялися ескалатором на другий поверх. Кружляли геть розгублені між стелажами з товарами, штовхаючи перед собою возик, але так і не могли визначитися, що купувати. Ми були у відділі для новонароджених, нас вражала мініатюрність усіх виробів. Було душно, я носив Ельзине пальто на руці, а своє так і не зняв, тільки розстебнув. Ельза педантично схилялася до кожного виробу, дивилася на ціну на етикетці та на склад тканини.

– Тобі подобається?

Ельза дістала вішалку з маленькою розкішною сукенкою, обшитою тафтовими оборками. Вертіла її в руках, розглядаючи то з одного, то з іншого боку, але вирішила, що це занадто для немовляти. Вона хотіла купити тільки практичні речі, які можна швидко міняти й прати в машинці. Але потім, зробивши ще пару кіл на тому поверсі, сміючись із себе, ми вихопили цю тафтову сукенку й поклали у свій возик. І в такому ж захваті ми вибирали сорочечки, спіднички, махрові комбінезончики, хутряні навушники, блакитну рибку-термометр, щоб заміряти температуру у ванночці, книжку-плавунець, брязкальце з тваринами, яке можна чіпляти до дитячої коляски, пару черевичків для гімнастики розміру 00, абсолютно непотрібних, проте надто гарних, щоб їх не купити. Одна продавчиня з приємною усмішкою супроводжувала нас скрізь, даючи поради. Ми з твоєю мамою ходили, тримаючи одне одного за руку, час від часу вона легенько стискала мою руку, бо тепер мені хотілося купити все. У цьому магазині ми відчували справжнє свято, де зненацька нам захотілося, щоб ти народилася якомога швидше, щоб приміряти на себе цю казкову сукенку й спортивні черевички. Зараз, коли ми тримали твої речі, нам здавалося, що ми вже тебе бачимо. Тепер, коли продавчиня штовхала перед собою возик до ліфта, Ельза, розчервонівшись й утираючи крапельки поту з чола, смикнула мене за рукав:

– Добре, здається, уже нічого не бракує.

Вона ніби розгубилася на хвилинку від того, що ми йшли до каси з усім цим крамом для тебе, якої ще не було, ти ще носила водяне вбрання. Божевілля закупів захопило завжди розсудливу Ельзу, і вона мимохідь зауважила:

– Це лише найнеобхідніший мінімум.

У касі дівчинка в червоному капелюшку всміхнулася й подарувала мені повітряну кульку. Обвішані покупками, ми забрали Ельзину парасольку з підставки перед дверима й вийшли на вулицю. Там було чути шум від транспорту й дощу, що вкривав своїми краплями хідник і автомобілі, які стояли перед світлофором, чекаючи на сигнал. Я попросив продавчиню викликати нам таксі, і тепер ми очікували його під вигнутим полотняним навісом, на якому вода ненадовго затримувалася, перш ніж впасти на хідник. Навколо нас були інші люди, які теж ховалися від дощу, що раптом перетворився на зливу. Зовсім поряд з моєю ногою стікала вода з парасольки якоїсь замріяної синьйори. Я зосереджено дивився на дорогу, вдивлявся в розпливчасті червоні й жовті вогники, що наближалися до мене, а потім зникали в насиченому дощем повітрі в кінці вулиці. Я шукав підсвічені «шашечки» таксі. Усі торбинки я тримав в одній руці, а в другій цю смішну кульку, якої мені так і не вдалося здихатися.

Нарешті з’являється таксі в супроводі колони інших автомобілів і повільно наближається до нас. Я повертаю голову до Ельзи, яка зовсім ні про що не думає, стоячи поряд зі мною.

– А ось і таксі.

Я завмираю. Повертаюся трішки назад, і замулений зливою мій погляд щось спіймав вдалині серед автомобілів на дорозі: якусь тінь, що ковзнула в моєму полі зору на якусь мить. Насправді я нічого не побачив, тільки якусь постать у воді. Та я одразу ж зрозумів. Щось похолонуло всередині й немов стиснуло горло. Італія тут, стоїть не рухаючись під дощем. Дивиться в нашому напрямку. Можливо, вона побачила, як ми виходимо з магазину… Ідучи, ми сміялися з цієї кульки і з тієї касирки з надто різкими рухами.

– От сучка, – прошепотіла мені Ельза на вушко, – вона подумала, що з таким животом я вже ні на що не здатна.

Я засміявся й підсковзнувся на хіднику. Підхоплюючи мене, Ельза трохи втратила рівновагу, і ми ледь не впали разом. Тоді вже засміялися разом, щасливі й смішні, під цією зливою, що поливала нас як із відра. Італія дивиться на Ельзу, яка стоїть поряд зі мною з величезним животом під пальтом. У мене в руці червона кулька, я опускаю її, бо тепер мені соромно, і намагаюся тілом затулити Ельзу. Я затуляю її від цих завмерлих очей, що дивляться на нас з відстані кількох метрів. Я не бачу, як виглядає Італія, світло від вітрини б’є їй у спину, а обличчя залишається в тіні. Тепер у неї немає жовтого волосся. Проте я знаю, що це вона, і що вона нас бачила. І я вже більше не знаю, де я сам. Навколо мене є лише тіні і спалахи. Я з нею сам на сам у шумі цього дощу. Вона стоїть без парасолі, здерев’яніла, немов стовбур, у жакетику з цупкої вовни. Ноги в неї відкриті. Піднімаю руку, і водний струмінь, що збігає з навісу, затікає прямо в рукав мого плаща. Я кажу їй, щоб вона на мене зачекала, я кажу їй, щоб вона не йшла.

Таксі зупинилося просто перед нами, Ельза сіла, прикриваючи голову складеною парасолькою. Я бачу її плечі під пальтом, що зникають за дверцятами. Я знов обертаюся, щоб подивитися на Італію, вона вже йде від нас. Я все дивлюся на її постать, що перетинає вулицю між машинами, які ледве рухаються. Я нахиляюся до ще відчинених дверцят. Ельза дивиться на мене знизу, вона не розуміє, чого я чекаю.

– Побачимося вдома.