Читати книгу - "Люди і тварини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іпі любить теж. Білою рукавичкою держить шнурок від санок, синім пледиком пригортає до себе собачку.
З Цукрової Баби їдуть саночки. Під ними скрипить сніг. Малесенькими свічечками мерехкотять сніжинки, що злегка снуються з вечірнього неба.
Зимову казку розказують дерева, танцюючи довкола саночок, що мчаться з Цукрової Баби.
II. Той бахор!Гладка, срібно — сталева тафля льоду. Чудесно рівна, радісно — простора.
Провесняне сонце грається на ньому іскринами, брилянтові вогники стрибають по льодовій гладі. Далеко поза домами міста дрімає весна. До теплого вже, лютового сонця розплющує очі. Усміхається до холодної блакиті.
Один рух ногою, малесенький рух совгами. Уже немає землі, ні себе. Тільки іскряний лет понад вогниками й провесняною блакиттю. Дві школярки пливуть назустріч зимовій казці. У синіх светериках, побралися за руки. Від морозу зашарілі личка, сміються молоді очі. Бадьорими скосами накреслюють круглі луки льодових узорів.
Під звуки музики дві танечниці виводять штудерні фіґури на льоду. Вони летять, вони майже не доторкаються землі! Їхні совги танцюють пісні й музику, вони ж самі втрачають вагу й їхнє тіло визволюється в ритм.
Хлопці в погоні за кружком. Утікає по льодовому полі. Підганяють його крутими ціпками. Сміх, крик, погоня!
Маленьке дівчатко, морелевий ведмедик. Підстрибує бадьоро, наче малий горобчик, підбивається одною ніжкою. На другій під’їде трішки. Тепла цятка на срібному екрані. Бігає, падає, піднімається, їде по льодовій гладі. А може то гномик, що виліз із нірки, прокинувся від соняшного тепла? Морелевими рукавичками ловить іскорки.
Хлопець — такий великий! Ґранатові штани, жовтий светерок.
Під’їздить до морелевого ґномика й — показує язик! Дівчатко погрожує пальчиком: — ти нецемний, ти!
Штовхнув і втік. Морелевий ґномик сидить на льоду й хлипає. Дитячим плачем без сліз і без великого горя.
— Дай ручку, я поможу тобі встати!
Встає.
— Не плач, маєш бубу?
— Ніііі — хлипає — той бахор… той бахор… трунув!
Той бахор! Сміються іскряні вогники, чіпляються дівчаткових совгів, біжать у погоні за бахором. Він зник у суматосі хлопців і кийків.
Грімкі тони боєвого маршу наздогін бахорові. Допадають, торгають за вуха.
Гого, го! Го, го! І сніжинки летять на підмогу морелевому ґномикові. Вони діти потужних сніговій. Глянь лиш — як задмуть, як загудуть!
Морелеве дівчатко підстрибує на сталевому плесі. На шапочці хитається рожева кулька. Морелева цятка розпливається серед льодових іскорок і соняшної позолоті.
Як у раюВ низу плюскотіла річка й дрібними хвильками лоскотала рінь. Вона вигрівалася в сонці. Узбіччям пагорба збігав гай, простягаючи гілля до водяної прохолоди.
Зірку кортіло купатися. Вона збігла зарінком, покинула на ньому рушник і вже її золотозасмаглі ніжки любовно обіймала хвиля. Злегка дрижачи від зустрічі з холодним живлом, вона занурила руки й набираючи в жмені води поливала спину й груди. Вода збігала по теплому тілі й Зірка сміялася дрібним смішком насолоди. Йшла назустріч течії і пірнула в її струм. Уже її злегка засмаглі руки розгортали воду й розсипали бризки по лагідному плесі.
Викупавшись гарненько, Зірка захопила рушника й витираючи ним тіло, подалася стежечкою через гай. Неоподалік серед дерев дімок і петунії і далії.
Ніде нікого.
Простелила на галявинці ряденце й лягла на ньому. Соняшне тепло обдало її, ясні кучері, замочені підчас купелю, пестив і сушив теплий, літній вітер.
Солодкі лінощі літнього похмілля.
Зірка дрімала, шум дерев заколихував її.
* * *Час від часу вона просиналася та поверталася на бік чи спину. Її тіло було наче мореля, що ледве зарожевіла від сонця. З боку поруч ряденця лежав одяг — ніде нікого.
Проснувшись, помітила здоровий ціпок, що стремів у її ніг.
Зпросоння думала:
— Дивне. Цього кийка тут не було, коли я розстелювала ряденце…
Дрімала, поклавши обличчя на руки.
— Ці знаки від купальника погані. Добре, що нікого ніде немає, і я можу опалюватись і осягнути всюди той сам кольор.
Була як Ева в раї. Її досконалі форми пестило сонце.
— Дивне, відкіля взявся тут цей ціпок?…
І знову здрімалася, розкинувши рамена. Висушеними кучерями грався вітер. Щось холодне доторкнуло її ніг. Прокинулась зовсім і сіла. Поперек її ніг повж вуж. Великий і здоровий темнолуский з двома жовтими смугами по боках. Він не поспішав. Тільки ж пролізши він звинувся в кільце у Зірчиних стіп, піднісся на хвості й став танцювати свій, вужевий танець. Хитав головою, вигинав її поза спину, повертав у один і другий бік. У його розкритій пащі стремів помаранчевий, роздвоєний язик.
Вуж танцював і вигинався у стіп жінки.
Вона ж скаменіла з переляку й сидячи непорушно гляділа йому в очі. Сині очі жінки й сяючі очі вужа якусь хвилину поринали одні в одних. Жінка зовсім проснулася і підірвалася з полотенця, побігла в хату.
Вуж ще далі танцював і звивався поблизу місця де досі лежала жінка.
З казкиУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди і тварини», після закриття браузера.