Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

— Ти будеш його секундантом. А ти будеш моїм. А суддею у нас буде Іван.

Ми надягли рукавички. Від Стьопи так і віяло ненавистю.

Вже на першій секунді зібрався він і вдарив мене. Мало щоку не відірвав. Жилавий хлопець. І п'є і курить вже стільки років, а сили в нього на двох непитущих вистачить. От він — краса підворіття, гордість глухого провулка в усіх проекціях і ракурсах.

Я поки у бійку не встрявав. Усе відбивався і вивертався. Усе відбивався і вивертався… Однак важко було. Тому що він уже і ліктем силкується вдарити, і коліном. І взагалі звіріє.

Під час перерви я чую, Стьопі щось нашіптують його дружки. А він ледве дихає. От-от захлинеться від нестачі повітря. І спеціально для нього перерву затягують. Пора кінчати.

І справді. Відпочив морячок і знову на мене кинувся. І силкується вже вдарити головою.

Я спокійно прицілився і в потрібну мить крок йому назустріч зробив. Тобто обидва ми з усіх своїх молодих сил бідолашного Стьопу саданули. І ліг мій демонстрований. Чудес не буває. Проти науки безсилий навіть найпалкіший ентузіазм.

Тут і сонце зайшло за хмари, і темно і похмуро стало у синьому сільському спортивному залі…

Я пішов на кухню, речі поскладав — і на станцію. Збагнув я, що мої взаємини із Стьопою добром не закінчаться.

І справді. Як мені розповіла згодом Майка Гаврилова, він того вечора добрячий бешкет вчинив.

А ще через кілька днів я догану одержав і позбавлення премії за самовільний від'їзд. Почали профкомівці Стьопин бешкет розглядати і з'ясували, що то я його підпоїв. А сам він зроду-віку про горілку й не чував. Так, здогадувався, що вона є і що компреси з неї роблять. А щоб у рот — ані-ні! Ох, не люблю я отих морячків.

(Як я в цирк ходив)

— Я розумію, — сказала бабуся, — у таких умовах важко бути улюбленцем колективу.

— Не лише колективу, а й окремих осіб, — додав Топилін. — Незважаючи на надзвичайну популярність професії — жодної коханої дівчини.

— Твоя діяльність позначена дивним характером, погодься, голубчику, — сказала бабуся. — І немає тобі щастя в особистому житті.

І нема мені щастя в особистому житті… нема його… нема, і взяти нема звідки. І бог з ним. Хіба в цьому щастя!

Тут задзвонив телефон.

— Алло! Мені потрібен Іван Шубовсть… — Я вас слухаю.

— Це Кічалова. Мені вельми неприємно з нами розмовляти, але за службовим становищем я зобов'язана це робити. Отже, завтра о четвертій…

Я не дав їй договорити. Мій блазенський механізм спрацював як затвор фотоапарата. Я закричав:

— Марино Вікторівно! Що ви кажете! Ви ж просто мене вбиваєте!!! Це особливо кривдно чути від вас. Від людини, котра завжди по-доброму ставилась до мене з добре прихованою симпатією!

Вона навіть оторопіла.

— Я до вас добре ставилась?! Хто ж вам про це сказав?!

— Наші, наші сказали. Наші люди, Марино Вікторівно, а вони знають усе!

— Та нічого подібного.

— Марино Вікторівно, а я через вас до Цирк-концерту поступив! Гадав, де ви, там і правда! І натомість…

Вона збагнула, що я просто блазнюю.

— Вам лікуватись потрібно. Словом, завтра о четвертій у місцевкомі попередній розгляд справи. Я вас попередила.

— Марино Вікторівно! Я вам там призначаю, побачення. Ви мене легко впізнаєте. Я буду найсором'язливіший!!!

Ту-ту-ту-ту…

Чому невідомо, але повсякчас переслідує мене бажання людину розсмішити. Їду я в автобусі, за містом. Сидить кондукторка, похмура така. Я їй гроші даю:

— Дівчино, дайте квиточок. Коли можна, якомога кращий, будьте ласкаві…

Вона позирає недовірливо. А я пояснюю так щиросердно:

— Мені для хворого. У них там з квитками заріз…

Або лікар у поліклініці мені радить:

— У це вухо вам треба вечорами ватку класти із спиртом або з горілкою. Зрозуміло?

— А в друге, — погоджуюсь я, — треба маленький бутербродик з ковбасою.

Почалось усе в дитинстві. Пригадую, в дворі у нас двірник із шлангом дерева поливав. Тут у двірницькій дзвінок. Кличуть його до телефону. Він кран закрутив і з шлангом у кабінет до себе заходить, розмовляє. «Так, так, так, — говорить, — буде зроблено, товаришу полковник». І тут мене дідько під руку штовхає. Я до того краника шасть — і відвертаю… У двірницькій жах просто! Вода періщить в усі боки, як із брандспойта б'є, і усі, хто там є, один за одним на вулицю вимиваються:

— Караул! Диверсія!

А мене уже і слід захолов. Чкурнув через пустир, до річки, одежу на голову і плавом на той берег!

Я іноді думаю: от піду я завтра по вулиці, побачу, двірник із шлангом у двірницьку до телефону йде — відкручу я кран чи ні? Ризикну чи не наважусь — ось у чому питання. Напевно, ні. Зараз я бігаю не так прудко.

І всі мені радили в цирк іти. «Там якраз тобі місце». І пішов я в цирк. Прийшов і зразу до директора. У списку зацікавлених осіб із зазначенням посад, корисності та шкідливості для нашої справи про нього було написано: «Коліков Микола Миколайович. Років –54. Освіта вища економічна. Характер загалом доброзичливий. Категорично не полюбляє приймати ніяких рішень. Все має уладнатись або розсмоктатись саме по собі. Поза роботою — звичайна компанійська людина. На