Читати книгу - "Щит і меч"

Але чому Бруно? Адже в цього чоловіка є ім'я, по батькові, прізвище. Сім'я в Москві — дружина, діти. Вони зараз сплять, та скоро прокинуться, діти збиратимуться до школи, мати приготує їм сніданок, загорне у вощений папір, проведе до дверей, потім і сама піде на роботу.

Хто її чоловік? Службовець. Часто виїздить у довготривалі відрядження. Усі знають: посада в нього невеличка, скромна. Сім'я займає дві кімнатки в комунальній квартирі. До меншого сина переходить одежа від старшого, а старшому перешивають батькові костюми і пальта.

І коли такі, як Бруно, гинуть так, як загинув він, родичам і знайомим сповіщають: раптово помер — серце підвело. І все. Навіть у «Вечерней Москве» не буде повідомлення про смерть.

Та на зміну цього часу має прийти інший час. Мине багато, дуже багато часу, перш ніж, діти чекіста зможуть сказати: «Батько наш…» І їхня розповідь прозвучить, як легенда, дивна, малоправдива, неймовірна легенда про час, коли це називалося просто: робота радянського розвідника у ворожому тилу.

Але не потім, а зараз, зразу ж вивчать соратники загиблого обставини його смерті. Для них його смерть — робочий урок, один з прикладів. І якщо все, до останнього подиху буде логічне, цілеспрямоване, запишуть: «Комуніст такий-то з честю виконав свій обов'язок перед партією і народом».

Людина ця, котру називали Бруно, — радянський громадянин. Але яке його ім'я, по батькові, прізвище?

Де вони, імена тих чекістів розвідників, які віддали життя, як віддав його Бруно, щоб попередити Батьківщину про небезпеку? До вони, їхні імена? А були ж люди, яким менш пощастило, ніж Бруно. Їхня смерть була повільною. Добре продумані тортури, які вони терпіли, тяглися безконечно довгі місяці. А коли гестапівцям випадало іншим разом і перестаратися і наближалася смерть-рятівниця, світила медичної науки знову повертали цих мучеників до життя, що було жахливіше за найлютішу смерть. І весь час, поки їхні тіла терзали досвідчені кати, удари завмираючого пульсу глибокодумно й зосереджено лічили гестапівські медики. Сотої частки цих смертельних мук не витримав би й звір, а вони витримували. Витримували й знали, що цей останній їхній подвиг залишиться невідомим, ніхто із своїх про нього не дізнається. Ніхто. Гестапо умертвляло повільно і таємно. Воно мстило мертвим і устами засланих зрадників оббріхувало їх. І гестапівці попереджували свої жертви про це — про найстрашнішу з усіх смертей, яка чекала на них після смерті. Не знаю, з якого металу чи каменя треба спорудити пам'ятники цим людям, бо немає на землі матеріалу, за твердістю рівного їхньому духові, їхній переконаності, їхній вірі в справу свого народу.

Бруно! Йоганн згадував, як він кепкував з своїх недугів, хворобливості, кволості. Так, він був кволий, легко застуджувався, ніс його завжди був червоний від нежитю.

В яких же чужоземних казематах була колись вистуджена кров цього стійкого чекіста? А постійний біль у вкритому виразками від тюремних голодувань шлунку?

Плішивий, худий, завжди застуджений, із сльозавими очима, з передчасними зморшками на обличчі і водночас жвавий і життєрадісний, насмішкуватий. Як усе це не збігається з уявленням про парадно-рицарський образ героя! А цукерочки, які він завжди смоктав, запевняючи, що солодке благотворно діє на нервову систему? Бруно! Але ж він не Бруно. Може, він Петро Іванович Пєтухов? І коли він ішов до себе на роботу вулицею Дзержинського, неможливо було відрізнити його від тисяч таких самих, як і він, перехожих.

І він, як інші співробітники, багатосімейні «закордонники», одержуючи завдання, сподівався на командировочні, щоб зібрати на зимове пальто дружині, і на додачу до відпустки вихідних днів, не використаних за час виконання завдання. Зарплата ж бо — як у військовослужбовця плюс за вислугу літ, як у шахтарів чи в тих, хто працює у шкідливих для здоров'я цехах.

Тільки ось у знатні люди країни, хоч би як там він у себе працював, хоч би які подвиги вчиняв, йому не попасти: не належить.

Оголосять у наказі подяку. Навіть носити нагороди не заведено. Не той рід служби, щоб афішувати свої доблесті, привертати до себе чиюсь увагу.

Повага товаришів — таких самих чекістів, усвідомлення, що ти виконав свій обов'язок перед партією, перед народом, — ось найвища нагорода розвідникові.

Йоганн знав, що, коли випаде нагода, він коротко повідомить у Центр: «Посилаючи радіограми про строки нападу на СРСР, загинув Бруно. Противник даних про нього не має». І все. Решта — белетристика, на яку розвідникові потім вказують, як на марнування відведеного на зв'язок часу.

Йоганн знову й знову аналізував усе, зв'язане з подвигом Бруно. Ні, невипадково Бруно опинився поблизу їхнього розташування. Він, певне, гадав, що Йоганн здатний на необачний вчинок і, дізнавшись про дату гітлерівського нападу, може себе провалити, якщо зробить так, як це зробив Бруно. Йоганн пробрався в само гніздо фашистської розвідки. Бруно це не вдалося, і тому він вирішив за краще виконати те, що було необхідно виконати, і загинути, а Йоганна зберегти. Бруно, напевне, гадав, що про викрадену рацію стане відоме Йоганнові і він зрозуміє, що інформацію передано.

Йоганн не знав, що Бруно хотів висадити машину в повітря, щоб не потрапити до рук фашистів, але не встиг: куля перебила хребет, паралізувала руки й ноги. Це не помилка — збіг обставин. І коли викручували його зламану ногу, топтали розчавлену кисть руки, палили тіло, він майже не відчував болю. Ніхто не знав цього. Знав тільки Бруно. Біль прийшов, коли зачепили його зламаний хребет, він усе ріс і ріс, і Бруно не міг зрозуміти, як він ще живе з цим болем, чому біль безсилий убити його, та ні на секунду не втрачав свідомості. Думка його працювала чітко, ясно, і він боровся з ворогом до самісінького останнього моменту. Помер він від паралічу серця. Свідомість Бруно все витримала, не витримало його стомлене, зношене серце.

Йоганн знову побачив обличчя Бруно з відкинутим клаптем шкіри, його уважне, мовби живе око беззвучно ніби доповідало Йоганнові: «Все гаразд. Роботу