Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Коли лік дійшов до сорок восьмої, на задній двір влетів Катлін і рвонув просто до Канре.

— До тебе гості! — випалив він. — Підйом, сонна мухо!

— Відчепися, Катлі, — вона відмахнулася від охоронця. — Ти що, не…

— Овва! Звідки вино? — Юнак зацікавлено зазирнув у кухоль.

— Скажи краще, які такі гості — та до мене? Ще і як сонце не зійшло. І давай лише без жартів.

— Ображаєш, Канре, ображаєш. — Катлінова щира усмішка свідчила про те, що він не чув ще про Жюссі. — Таж маестр! Маестр Прест приїхав. Велів тебе покликати. Притьмом! То я що — одна нога тут, друга…

— Який ще маестр Прест? — стрепенулася Канре, достеменно згадуючи, що ні слова про свій приїзд Жаррак не писав.

— А ти їх багато знаєш? — Катлі спритно вихопив келих з побілілих рук дівчини. — Таж білявий той. Ну, з ціпком. І що метр із вершком, а гонору, як у… — Охоронець прикусив язика, бо не вільно бовкати дурне про великих, хай і на задньому дворі.

Проте Канре однаково вже не слухала його. Вона підхопилася зі сходів, відігнула голі кущі, аби скоротити собі шлях, і припустилася вздовж дому, а тоді — вниз до воріт, просто по зів’ялих клумбах.

Розділ 15. Благословенні золотою гілкою

Жаррак був там — насправді.

Він стояв біля воріт, перемовлявся з Осваном. Коли помітив Канре — усміхнувся й пішов їй назустріч, накульгуючи. Втома на його лиці, непевність ходи й забруднений одяг впадали в очі. Але Жаррак Прест був тут — і цього досить.

Юнак клацнув золоченою застібкою під горлом і накинув на плечі Канре свій синій плащ.

— Я хочу, щоб ти пішла зі мною. Зараз.

— Маестре, у нас… Святі, у нас померла від синьки служка. Тільки… щойно перед вашим приїздом. Я знадоблюся в домі. І коли маестра прокинеться…

— Зараз, Канре. Тітка спатиме ще годин п’ять. Ми встигнемо.

Дівчина зважила, як прозвучали ці слова, й погодилася. Врешті, можна розпитати все дорогою.

— Ти не бачив нас, — кинув Жаррак Осванові, минаючи ворота. — Ні ти, ні твій напарник. Поділіться.

Чаротворець вклав охоронцеві в руку кілька монет. Осван пробурмотів щось послужливе у відповідь, згинаючись у поклоні. Канре, котра віднедавна остерігалася сумирного з вигляду охоронця, могла лише уявити, які думки збудив у голові Освана Жарраків приїзд. Проте вона мала певність: маестрова щедрість посприяє тому, що охоронці триматимуть язики за зубами.

Тому дівчина щільніше запнула плащ і спробувала не відставати від Жаррака, котрий попри накульгування ледь що не летів вулицею. Сніг запорошував його плечі, й дівчина лише тепер вповні усвідомила, як шалено скучила за змогою просто бачити його.

— Що з твоєю ногою? — спитала Канре, оговтавшись від першого шоку й пересиливши звичне звертання на «ви» до маестрів, котре в’їлося в її мову надто сильно.

— Упав, — коротко відповів Жаррак. — Нам сюди.

Він кинув погляд на річку, враз потемнілу в обіймах снігових берегів, і звернув на широку вулицю, порожню в таку ранню годину.

— У місті давно синька? — спитав, напружено вдивляючись у порошу попереду, ніби очікував, що з неї вийдуть ворожі війська й кинуться в наступ.

— Зо два тижні, коли згадувати про появу перших хворих. Але Нижнє місто закрили лише цього вівторка.

— Гаразд… А та слуга, що померла…

— Лючі, — ім’я пурхнуло з вуст Канре. — Або Жюссі. Вона бувала в Нижньому місті. Мабуть, там і підхопила.

— Ти з нею поруч була?

— Так. — Дівчина зобачила, що кров на пальцях забилася під її короткі нігті. — Я була з нею всю цю ніч. І до того теж часом. Але маестра переселила мене в інший покій.

— Що ж… а браслет був при тобі?

— Так. Я не знімала його… Ні, лише один раз знімала: в аптекаря.

— Чому? — оторопів юнак.

— Хотіла обміняти на ліки, — сміливо заявила дівчина. — Якщо ти гніваєшся, що я так хотіла розпорядитися твоїм дарунком…

— Ні, святий боже! — заперечив Жаррак. — Тобі важко розгнівати мене бажанням врятувати чиєсь життя. Тільки я покладав на цей браслет надії: він мав би бодай трохи знизити сприйнятливість до синьки… Ось ми й на місці, — голос чаротворця втратив звичний запал, коли вони спинилися перед ворітьми. — Вітаю в домі Престів. Місцина похмура, але ми не затримаємося тут.

— Подай гарячу воду в мій кабінет, — розпорядився Жаррак до невпізнання сухим тоном, коли на вході їх зустрів спантеличений раптовим приїздом маестра, та від того не менш послужливий управитель. — Срібний набір інструментів. Очищений в окропі. Мій лікер. Заспокійливе на віннських травах. Чистих рушників. Щоб усе було на місці через десять хвилин. І щоб ніхто не наближався до східного крила. Я займатимусь складним чаротворенням — шум може стати на заваді. Нижча йде зі мною. Вона потрібна для експерименту.

— Слухаюся, маестре. — Управитель схилився в найглибшому поклоні, який дозволяла йому хвора спина.

Канре поспішила за Жарраком через півкруглий вестибюль, тоді сходами нагору. Дім одразу ж засвідчував славу великого роду: картини на стінах зображали воїнів і полководців, маестрів під прапорами королів Франу.

Віддалік Канре помітила дівчину, котра спиралася обома руками на бильця балюстради. Придивилася — й упізнала в тій Юонну. Волосся її вільно лежало на плечах, мовби зі сну — а втім, звідки їй ще бути в таку годину? Довга сукня й хустка на плечах ховали фігуру подруги, але Канре вдоволено помітила, що Юоанна не схудла — отож, має вдосталь їжі і, мабуть, гарно живе.

— Дай мені хвилинку, — попрохала дівчина і кинулася до Юонни. — Оце несподіванка!

Постать біля балюстради здригнулася, ніби її хльоснули по спині. Вона сіпнулася до