Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Надвечір, коли дівчина зазирнула на кухню по заспокійливу настоянку для маестри, туди ж влетіла пані Манно, обтираючи руки об фартух, і повідомила, що Жюссі погіршало.

— Дихай, дихай! Це погана кров виходить! — Пані Манно поплескувала Жюссі по спині, а та ще гірше заходилася кашлем.

Канре витирала кров, змінюючи один рушник іншим. Кров не припинялася. Вона текла з напівприкритих губ служки, опиняючись на її шиї та сорочці, на рушнику, на покривалі, на руках і дощатій підлозі.

Коли Жюссі не кашляла, вона захлиналась і хапала ротом повітря, а руками — все, до чого могла дотягнутися.

— Дихай, дихай! — вкотре повторювала управителька, як наказ.

Але Канре бачила на її лиці безпомічну злість. І сама розуміла, що справи кепські. Вона вмочила рушник у тазик з холодною водою і приклала до чола Жюссі — те палало, мов грубка.

— Дихай, дихай… — Пані Манно відгорнула кучері з обличчя служки. — Воно минеться. Уночі завжди гіршає. До рання минеться.

Жюссі схопила Канре за руку — долоня її була вогка і холодна, на противагу до чола.

— Усе добре, — шепнула дівчина, гладячи тонкі пальці. — Ти молодець.

Рука безпомічно зіслизнула на покривало, і новий напад кашлю зігнув хвору навпіл.

— Випий. — Пані Манно обережно піднесла до закривавлених губ чашку з чаєм. — Він спиняє кров.

Жюссі слухняно ковтнула. Тоді спрагло припала до чашки — чай потік з її підборіддя. Проте вона силкувалася ковтнути якомога більше й швидше.

— Чим допомогти? — Канре стерла піт із чола й повернулася до управительки.

— Принеси чисту воду. І рушники візьми з другої шафи в кухні. Хутко.

Дівчина метнулася через двір, щоб швидше, ніж плетивом темних коридорів, і зі здивуванням завважила: град припинився й натомість із неба порошить дрібний сніг. Вона спинилася на мить і підставила обличчя морозяній пороші, щоб остудити…

Коли Канре повернулася, Жюссі напівсиділа, обкладена подушками, й спльовувала кров у тазик.

— Мені куди краще, — повідомила вона і спробувала всміхнутися, але тільки губи сіпнулись.

Канре присіла біля неї та вмочила рушник у холодну воду.

— Там сніг, Жюссі, — сказала. — Вранці подивишся.

— Гарно. Дайте мені руку.

Вона простягла долоню, вкриту синцями з вишневою та жовтою облямівкою, і взяла долоню Канре, змусивши її відпустити рушник. Той ковзнув у воду та розхлюпав її на покривало.

Пальці Жюссі були слабкими. На тумбі блимала свічка, і в її світлі тіні видовжувались і тремтіли.

— Я зроблю ще чаю, — пробурмотіла пані Манно й випливла з кімнати.

— Мені куди краще, — повторила хвора.

Сяйво свічки танцювало на кінчику ґнота, ніби боролося з темрявою довкола. Молодша служка прослідкувала своїми запаленими очима за вогником і усміхнулася.

— Отако й ми всі, Канре. Тремтимо, тремтимо все життє… і гаснемо.

— Мовчи. Тобі треба берегти сили.

Жюссі замовкла. Вона заплющила очі й зовсім опустилася на подушки, час від часу кашляючи здушено. Канре тримала її руку, несвідомо погладжуючи. Вона згадувала останню ніч Аннік: коли Кара прогнала їх до сусідки, коли найгірше було поруч…

Канре стрепенулася, зрозумівши, що задрімала. Рука Жюссі вислизнула з її пальців і лежала на покривалі без руху. Хвора повернулася до свічки, волосся впало їй на лице… На мить дівчина злякалася, що це й усе.

Але тоді Жюссі стрепенулась, ніби почула її хвилювання, і знову закашлялась. Кров закапотіла на подушку, залишаючи на ній довгі тонкі доріжки, як стібки, якими дівчина вишивала серветки.

Канре подала їй рушник, але Жюссі відмахнулася. Вона кашляла довго-довго, тоді в знемозі впала на подушки й задерла голову до стелі.

Канре зиркнула в бік дверей: чи не шаркають коридором важкі кроки пані Манно з заспокійливим чаєм? Але нікого не було.

— Лючі, — прохрипіла хвора, і в її горлі заклекотіло щось, заважаючи говорити. — Мамця називали мене Лючі. Як світло.

— Усе буде добре, Лючі.

— Атож, буде. Ви тільки не здавайтеся.

Вона більше не кашляла й наче задрімала. Канре сиділа поруч, поправляла ковдру, виглядала пані Манно, котра все не йшла, обтирала лице хворої водою, знову поправляла ковдру, гладила руки й волосся. Потім знов обтирала лице. Потім клала холодні компреси. Знову виглядала пані Манно. Читала подумки молитви до всіх святих. Дивилась на свічку. Гладила руки Жюссі-Лючі. Рахувала дрібні квіти на манжетах її сорочки. Рахувала плями крові на підлозі. Поправляла ковдру. Поправляла волосся. Клала новий холодний компрес. Рахувала веснянки на лиці Жюссі-Лючі. Рахувала складки на ковдрі. Витирала плями з дощатої підлоги. Рахувала краплі воску, котрі стікали зі свічки.

Потім вирішила порахувати, скільки ударів за хвилину робить серце Жюссі-Лючі, і приклала вухо до її грудей.

Не пролунало жодного.

Поки Канре вслухалася в надії, що це ще не кінець, свічка востаннє яскраво тріпнула вогником, чмихнула і згасла. Дим неквапом потягнувся вгору і розтанув без сліду.

Коли Канре вивели у двір, уже світало. Світ здавався сіро-білим — нічний сніжок засипав усе, і його ще не встигли змішати з болотом на задньому дворі.

— Пий. — Пані Манно тицьнула служниці під носа великий кухоль з теплим вином. — До дна. І не розплескай мені.

Дівчина пригубила паруючий напій і обпекла язик. Вона вийшла у самій лише сукні, без хустки навіть. Проте холод, наступаючи на тіло, позбавляв його інших думок, окрім першого й найсильнішого бажання зігрітися.

Сліз зовсім не було.

Канре присіла на побитих сходах біля задніх дверей і поворушила сніг кінчиком грубої туфлі. Їй шалено хотілося порахувати щось, щоб заспокоїтися, й вона взялася за сніжинки.